Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

“Єзуїти”, говорив Діоталлеві, “зрозуміли те, чого не збагнули ані бідолашні старі тамплієри з Провену, ані беконіанське крило, тобто що карту можна відтворити комбінаторним шляхом, а це значить, за допомогою засобів, що провіщали сучасні електронні мозки! Єзуїти першими винайшли Абулафію! Отець Кірхер перечитує всі трактати про комбінаторне мистецтво, від Лулла і далі. І погляньте, що він публікує у своєму Ars Magna Sciendi…”

“Мені це нагадує взір для в’язання гачком”, сказав Бельбо.

“Ні, панове, це всі можливі комбінації з n елементів. Факторіальне обчислення, взяте з Сефер Єціра[238]. Обчислення комбінацій та перестанов, сама суть Темури[239]!”

Щодо цього не могло бути сумнівів. Одна річ — зрозуміти неясний проект Флудда знайти карту, виходячи з полярної проекції, зовсім інша — знати, скільки спроб для цього треба зробити, і зуміти здійснити їх усі, щоб прийти до оптимального вирішення. А насамперед, одна справа — створити абстрактну модель можливих комбінацій, і зовсім інша — вигадати машину, яка могла б їх здійснити. І ось Кірхер, а також його учень Шотт, проектують механічні пристрої, механізми з перфорованими картами, комп’ютери ante litteram[240]. На основі двійкової системи. Кабала, застосована до модерної механіки.

IBM: Iesus Babbage Mundi, Iesum Binarium Magnificamur. AMDG: Ad Maiorem Dei Gloriam? Аж ніяк! Ars Magna, Digitale Gaudium! IHS: Iesus Hardware & Software![241]

89

У найгустіших надрах пітьми утворилося суспільство нових істот, які знаються між собою, ніколи не бачившись, розуміються, ніколи не розмовлявши, допомагають один одному, не бувши друзями… Це суспільство взяло від єзуїтського режиму сліпий послух, від масонства – випробування та зовнішні церемонії, від тамплієрів – викликання підземних духів та неймовірну сміливість… Можливо, граф Сен-Жермен не просто наслідував Гійома Постеля, якому була властива манія вважати себе старішим, ніж він був насправді?

(Marquis de buchet. Essai sur la secte des illuminés, Paris, 1789, V та XII)

Єзуїти зрозуміли, що коли є потреба викликати замішання у лавах супротивника, нема нічого кращого, як створити таємні секти, виждати, поки небезпечні ентузіасти спіймаються на гачок, а відтак усіх їх заарештувати. Точніше, якщо ти боїшся змови, організуй її сам, і тоді всі ті, хто схильний брати в ній участь, потраплять під твій контроль.

Я пам’ятав, що Альє дуже стримано відгукувався про Рамзея, першого, хто налагодив прямий зв’язок між масонством та тамплієрами, натякаючи, що він пов’язаний з церковними колами. Справді, ще Вольтер викривав Рамзея як людину єзуїтів. На народження англійського масонства єзуїти відповіли із Франції шотландським неотамплієрством.

Це давало змогу зрозуміти, навіщо 1789 року маркіз де Люше у відповідь на ці інтриги анонімно написав знамените Essai sur la secte des illuminés[242], де він сипле вогнем на просвітлених усіх видів, чи то Баварії чи якихось інших, на анархічних антиклерикалів та містичних неотамплієрів, і кидає на ту саму купу (неймовірно, як усі шматочки нашої мозаїки поступовим і чудесним чином ставали на свої місця!) навіть павликіян, не кажучи вже про Постеля та Сен-Жермена. Він скаржиться, що ці форми тамплієрського містицизму позбавили вірогідності масонство, яке, натомість, було товариством достойних і чесних людей.

Беконіанці вигадали масонство, як Rick's Bar у Касабланці, а єзуїтське неотамплієрство зводило їх винахід нанівець, тому для знищення усіх груп, які не належали до беконіанського крила, був найнятий Люше.

Тут ми, однак, мусили врахувати інше питання, що з ним бідолашний Альє не міг дати собі ради. Чому за сім років до того, як на сцені з’явився маркіз де Люше, де Местр, агент єзуїтів, подався до Вільгельмсбаду, сіючи незгоду поміж неотамплієрами?

“Неотамплієрство було придатне для першої половини XVIII сторіччя”, говорив Бельбо, “і цілком непридатне для кінця того ж століття, в першу чергу тому, що ним заволоділи революціонери, для яких однаково годилися і Богиня Розуму, і Верховна Істота, аби лиш мати змогу відтяти голову королю, дивись Каліостро, а з іншого боку, тому, що в Німеччині туди встромили носа німецькі князі, особливо Фрідріх Прусський, чиї цілі, звісно, не збігалися з цілями єзуїтів. Коли містичне неотамплієрство, хоч би хто його вигадав, почало створювати речі на кшталт Чарівної флейти, природно, що люди Лойоли вирішили позбутися його. Це як у фінансових справах — ти купуєш якусь фірму, використовуєш її, тоді ліквідуєш, оголошуєш банкрутство, і знову інвестуєш її капітал, усе залежить від загальної стратегії, і тебе не обходить, що станеться зі сторожем. Або як зі старою машиною: коли вона перестає їздити, ти здаєш її на звалище брухту”.

90

У справжньому масонському кодексі не знайти іншого Бога, крім Бога Мані. Се Бог масона-кабаліста, стародавніх розенкрейцерів: се Бог масона-мартиніста… З іншого боку, всі ті ганебні справи, що їх приписують тамплієрам, приписувалися також маніхеям.

(Abbé Barruel, Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme, Гамбурґ, 1798, 2, XIII)

Стратегія єзуїтів стала нам зрозумілою, коли ми виявили отця Барруеля. Між 1797 та 1798 роками, у відповідь на французьку революцію, він пише свої Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme[243], справжнісінький бульварний роман, який починається — ти ба — з тамплієрів. Після спалення Моле вони перебудовуються в таємне товариство, аби знищити монархію та папство і створити світову республіку. У XVIII столітті вони заволодівають вільномулярством, яке стає їхнім знаряддям. 1763 року вони створюють літературну академію, що складається з Вольтера, Тюрґо, Кондорсе, Дідро та д’Алямбера і збирається в домі барона Гольбаха; відтак, поступово снуючи змову, 1776 року вони породжують якобінців. Які, зрештою, є маріонетками в руках справжніх верховод, Ілюмінатів Баварії — царевбивців за покликанням.

Нема мови про звалище брухту. Розколовши масонство, за допомогою Ремзі, на дві частини, єзуїти знов його об'єднують, аби розбити чоловим ударом.

Книга Барруеля справила певне враження; і справді, у французьких Національних Архівах можна знайти принаймні два рапорти поліції про підпільні секти, складені на вимогу Наполеона. Ці рапорти написав такий собі Шарль де Беркгайм, який — як це роблять усі таємні служби, звертаючись за секретною інформацією до вже опублікованих Матеріалів — не вигадує нічого кращого, ніж списати їх спочатку з книги маркіза де Люше, а відтак — із книги Барруеля.