Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

(L. Charpentier, Les mystéres de la cathédrale de Chartres, Paris, Laffont, 1966, pp. 55-56)

Так ми отримали повну картину нових часів, де працьовиті кроти без упину перекопували підземелля, підглядаючи планету знизу. Але тут мало бути іще щось, якась інша справа, започаткована беконіанцями, результати або фази якої були на очах у всіх, і ніхто цього не усвідомлював… Адже копаючи у підземеллях, вони досліджували глибинні шари, однак кельти та тамплієри не обмежилися до копання колодязів — будуючи свої клапани, вони спрямовували їх до неба, щоб установити зв’язок між мегалітами і вловлювати впливи зірок…

Ця ідея спалахнула в голові Бельбо одної безсонної ночі. Він виглянув у вікно й побачив у далині, над дахами Мілану, світла металевої вежі телекомпанії RAI, великої міської антени. Поміркований і розважний варіант Вавилонської Вежі. І в ту мить він усе зрозумів.

“Ейфелева вежа,” сказав він нам наступного ранку. “Як же я раніше не подумав? Металевий ідол, мегаліт останніх кельтів, порожнє вістря, вище, ніж усі готичні шпилі. Навіщо Парижеві здався цей безглуздий монумент? Це небесний зонд, антена, яка збирає інформацію з усіх герметичних клапанів, устромлених у земну кору, зі статуй острова Пасхи, з Мачу-Пікчу, зі статуї Свободи на острові Бедлоу, спроектованої втаємниченим Лафайєтом, з обеліску в Луксорі, з найвищої вежі Томару, з Колоса Родоського, який продовжує передавати з глибини порту, де його вже ніхто не може знайти, з храмів у брахманівських джунглях, із башточок Великої Китайської Стіни, з вершини Аєрс-Рок, зі шпилів Страсбургу, які викликали таке захоплення втаємниченого Ґете, з ликів на горі Рашмор — Утаємничений Гічкок збагнув чимало, — з антени Емпайр Стейт Білдінґу, скажіть самі, на яку ж імперію натякало це творіння американських утаємничених, якщо не на імперію Рудольфа Празького! Ейфелева вежа приймає інформацію з підземелля і порівнює її з інформацією, що приходить із неба. А хто дає нам перше жаске кінематографічне зображення Ейфелевої вежі? Рене Клер у фільмі Париж, який спить. Rene Clair, R. С”.

Ми перетлумачили всю історію науки: зрозумілою стала навіть гонка космічних озброєнь — всі ці божевільні супутники не інакше як займалися фотографуванням земної кори, щоб виявити там невидимі струмені, глибоководні потоки, течії гарячого повітря. І щоб порозумітися між собою, порозумітися з Ейфелевою вежею, зі Стоунгенджем…

87

Це дуже дивний збіг — видання фоліо 1623 року, що вийшло під іменем Шекспіра, містить рівно тридцять шість творів.

(W. Е С. Wigston, Francis Bacon versus Phantom Captain Shakespeare: The Rosicrucian Mask, London, Kegan Paul, 1891, p. 353)

Коли ми обмінювалися вислідами нашого фантазування, нам здавалося, і справедливо, що ми просуваємося вперед шляхом незаконних асоціацій, недозволених перемичок, яким ми б соромилися довіряти — якби хтось оскаржував нас у тому, що ми в це вірили. Справа в тому, що нас заспокоювало наше порозуміння — тепер уже мовчазне, як цього вимагає етикет іронії, — що ми пародіюємо логіку інших. Але впродовж довгих пауз, коли кожен із нас нагромаджував докази, щоб із чистим сумлінням — наче збираючи камінці для пародії на мозаїку — висловити їх на спільних зібраннях, наш мозок звикав пов’язувати, пов’язувати, пов’язувати кожен факт із будь-яким іншим фактом, а щоб робити це автоматично, він мусив набути деяких звичок. Гадаю, є певна межа, за якою нема вже різниці між звичкою вдавати, що віриш, і звичкою вірити.

Наче в історії про шпигуна: він проникає у таємні служби ворога, звикає думати як ворог і якщо виживає, то лише тому, що йому це вдається, і цілком очевидно, що невдовзі він переходить на ворожий бік, який став його власним. Або наче людина, що живе на самоті з собакою — вона говорить до нього цілий день, спершу намагається зрозуміти собачу логіку, відтак приходить до висновку, що собака розуміє людську логіку; вона виявляє, що він несміливий, відтак, що ревнивий, потім що вразливий, врешті вона починає робити йому наперекір і влаштовувати сцени ревнощів; і коли людина певна, що собака став таким, як вона, насправді це вона стала такою, як він, і коли вона пишається тим, що ошляхетнила його, насправді це вона особачіла.

Може, це через щоденне спілкування з Лією та з дитям, але з нас трьох я був найменше заражений грою. Я мав певність, що це я веду гру, я почував себе так, неначе я все ще грав на агого під час ритуалу, неначе я на боці того, хто викликає емоції, а не того, хто їх переживає. Про Діоталлеві я тоді не знав, а тепер знаю — Діоталлеві привчав думати категоріями дияволісгів своє тіло. Щодо Бельбо, то він ототожнював себе з грою навіть на рівні свідомості. Я звикав, Діоталлеві розкладався, Бельбо навертався. Але всі ми потроху втрачали оте розумове світло, яке завше дає нам змогу відрізняти подібне від тотожного, метафору від реальності, втрачали цю таємничу, блискучу і чудову властивість, завдяки якій ми завжди можемо сказати, що той і той озвірів, не думаючи насправді, що він поріс шерстю та іклами, тоді як божевільний при думці “озвірів” одразу бачить когось, хто гавкає, або риє, або б’є копитами чи літає.

Ми могли б помітити стан Діоталлеві, якби не були такі захоплені грою. Я б сказав, що все почалося наприкінці літа. Він виглядав схудлим, але то не була нервова стрункість людини, яка провела декілька тижнів мандруючи горами. Його делікатна шкіра альбіноса тепер набрала жовтуватих відтінків. Ми це помітили й подумали, що він провів відпустку, схилившись над своїми рабинськими сувоями. Але насправді ми думали зовсім про інше.

І дійсно, наступними днями нам поступово вдалося впорядкувати також угруповання, які не входили до беконіанської лінії.

Приміром, сучасна масонологія вважає Просвітлених (Ілюмінатів) Баварії, які ставили перед собою ціль ліквідувати нації і дестабілізувати держави, не лише натхненниками анархізму Бакуніна, а й самого марксизму. Дитячі казки. Ілюмінати — це провокатори, яких беконіанці заслали між тевтонців, а Маркс та Енгельс мали на думці зовсім інше, коли починали Маніфест 1848 року промовистою фразою “привид бродить по Європі”. Звідки така готична метафора? Комуністичний Маніфест саркастично натякає на примарне полювання на План, що вже впродовж кількох століть стрясає континентом. І пропонує альтернативу — як беконіанцям, так і неотамплієрам. Маркс був євреєм, можливо, спочатку він був речником рабинів із Жерони або із Сафеду, і намагався залучити до пошуків увесь Вибраний народ. Але потім цей проект надто захоплює його, він ототожнює Шехіну, вигнаний народ у Царстві, з пролетаріатом, зраджує сподівання своїх натхненників, перевертає з ніг на голову ідею юдейського месіанізму. Тамплієри всіх країн, єднайтеся. Карту робітникам. Чудово! Де знайти ліпше історичне пояснення комунізмові?

“Авжеж”, говорив Бельбо, “але беконіанці, прямуючи до мети, теж зазнають пригод, вам не здається? Декотрі з них збочують У напрямку наукової мрії й опиняються в сліпому завулку. Я маю на увазі кінець беконіанської династії, адже всі ці Айнштайни, Фермі, шукаючи таємницю в серці мікрокосму, роблять хибні відкриття. Замість теллюричної енергії, чистої, природної, мудрої, вони відкривають атомну енергію, технологічну, нечисту, забруднену…”

“Часопростір, помилка Заходу”, сказав Діоталлеві.

“Це втрата Осердя. Вакцина та пеніцилін як карикатура на Еліксир довголіття”, втрутився я.

“А ще один тамплієр, Фройд”, говорив Бельбо, “замість того, щоб копати лабіринти у фізичному підземеллі, копає їх у підземеллі психічному, ніби про все це не найкраще сказали алхіміки”.

“Але саме ти”, заперечив Діоталлеві, “прагнеш видавати книги доктора Ваґнера. Як на мене, психоаналіз годиться лише для невротиків”.

“Авжеж, а прутень усього лиш фалічний символ”, завершив розмову я. “Нумо, панове, не треба збочувати зі шляху. І не гаймо часу. Ми ще не знаємо, куди подіти павликіян та єрусалимлян”.