Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Зрештою, наша логіка була логікою фактів. Нам дуже сподобалася історія з празьким цвинтарем. Ця історія стосувалася певного Германа Ґедше, пруського дрібного поштового службовця. Він уже раніше опублікував був фіктивні документи, маючи на меті дискредитувати демократа Вальдека, оскаржуючи його в тому, що той хоче вколошкати короля Прусії. Його було здемасковано, тоді він став редактором органа великих землевласників-консерваторів, Die Preussische Kreuzzeitung. Відтак під іменем сера Джона Реткліфа він розпочав писати сенсаційні романи, зокрема Біарріц, виданий 1868 року. Тут він описав окультну сцену, яка відбулася на празькому цвинтарі, дуже подібну до сцени зібрання Просвітлених, яке Дюма описав на початку Жозефа Бальзамо, де Каліостро, предсідник Невідомих Зверхників, серед яких є Сведенборґ, замишляє інтригу з намистом королеви. На празькому цвинтарі збираються представники дванадцяти колін Ізраїля, які викладають свої плани завоювання світу.

Сцену з Біарріцу 1876 року наведено в одному з російських памфлетів, але так, ніби вона відбулася насправді. Те саме робить 1881 року Ле Контемпорен у Франції. І додано, що ця інформація походить з вірогідного джерела, від англійського дипломата сера Джона Редкліфа. Якийсь добродій Бурнан 1896 року публікує книжку під назвою Євреї, наші сучасники і наводить сцену з празького цвинтаря, твердячи, що підривну промову виголосив великий рабин Джон Редкліф. Пізніша версія твердитиме натомість, що справжнього Редкліфа привів на той лиховісний цвинтар Фердинанд Лассаль, єврей і соціаліст.

Всі ці плани так чи інак збігаються з планами, описаними за декілька років до того, 1880 року, в Revue des Etudes Juives[244] (антисемітського спрямування), де були опубліковані два листи, приписувані євреям XV сторіччя. Євреї з Арля, через переслідування, просять допомоги у євреїв Константинополя, й ті відповідають їм: “Возлюблені браття у Мойсеї, якщо французький король зобов'язує вас стати християнами, станьте ними, адже ви не можете чинити по-іншому, але збережіть Мойсеїв закон у ваших серцях. Якщо вас позбавлять ваших статків, зробіть так, щоб ваші діти стали купцями, які поступово позбавлять християн їхніх статків. Якщо під загрозою ваше життя, зробіть своїх дітей лікарями й аптекарями, щоб вони забирали життя у християн. Якщо вони знищать ваші синагоги, нехай ваші сини стануть каноніками та священиками, нищачи їхні церкви. Якщо вони будуть завдавати вам інших лих, зробіть своїх синів адвокатами та нотарями, і нехай вони втручаються у справи усіх станів так, щоб, накладаючи на християн ваше ярмо, ви запанували над світом і могли помститися їм”.

Це був той же план єзуїтів, який насправді був Планом тамплієрів. Деякі варіації, мінімальні перестанови — Протоколи творилися самі собою. Абстрактний задум змови мігрував від однієї змови до іншої.

І коли ми ламали собі голови, шукаючи відсутню ланку, яка мала б пов'язати всю цю чудову історію з Нілусом, ми натрапили на Рачковського, шефа страхітливої Охрани, таємної царської поліції.

96

Прикриття потрібне завжди. Прихованість становить значну частину нашої сили. Тому ми повинні завжди таїтися під іменем іншого товариства.

(Die neuesten Arbeiten des Spartacus und Philo in dem Illuminaten-Orden, 1794, p. 165)

Саме тими днями, читаючи деякі сторінки наших дияволістів, ми виявили, що граф де Сен-Жермен серед своїх різних подоб приймав також подобу Ракоці, принаймні так його називав посол Фрідріха II у Дрездені. А ландграф Гессену, в якого Сен-Жермен нібито помер, говорив, що він походив із Семигороду і називався Раґозкі. До цього можна було додати, що Коменський присвятив свою Пансофію (твір безперечно розенкройцерівського духу) одному ландграфові (скільки ландграфів у нашій історії), який мав на ймення Раґовскі. Останній елемент для цієї мозаїки я знайшов, нишпорячи на книжковому прилавку на площі Кастелло, в одному анонімному німецькому опусі про масонство, де на вкладеній картці невідомою рукою було дописано, що цей текст належить якомусь Карлові Авґ. Раґоцкі (Karl Aug. Ragotgky). Зважаючи на те, що ім’ям Ракоскі послуговувався той таємничий суб’єкт, який начебто вбив полковника Арденті, ми знов дістали змогу встромити у рисунок Плану нашого графа Сен-Жермена.

“Чи не забагато влади даємо ми цьому авантюристові?” стурбовано питав Діоталлеві.

“Зовсім ні”, відповів Бельбо, “він нам потрібен. Як соєвий соус у китайських стравах. Якщо його нема, страва не є китайською. Подивись на Альє, він на цьому знається: він же не взяв собі за взірець Каліостро чи Віллермоза. Сен-Жермен є квінтесенцією Homo Hermeticus”.

П’єр Іванович Рачковський. Життєрадісний, вкрадливий, по-котячому розумний і хитрий, геніальний фальсифікатор. Дрібний службовець, який відтак зав’язує контакт з революційними групами. Його заарештовує таємна поліція 1879 року, обвинувачуючи в тому, що він дав притулок своїм друзям-терористам, які зробили замах на генерала Дрентеля. Він переходить на бік поліції і вступає (овва!) до Чорної Сотні. 1890 року він виявляє в Парижі організацію, що виробляла бомби для замахів у Росії, і на батьківщині йому вдається заарештувати шістдесят трьох терористів. Десять років опісля виявиться, що бомби виготовляли його люди.

1887 року він поширює лист такого собі Іванова, розкаяного революціонера, який запевняє, що більшість терористів — євреї; 1890 року розповсюджує “confession par un vieillard ancien révolutionnaire”[245], де революціонерів, які знайшли притулок у Лондоні, звинувачують в тому, що вони є британськими агентами. 1892 року розповсюджує фіктивний твір Плеханова, який оскаржує керівництво партії Народна Воля в опублікуванні цього визнання.

Він намагається створити франко-російську анти-семітську лігу 1902 року. Для цього використовує метод, подібний до методів розенкройцерів. Він стверджує, що ліга існує, сподіваючись, що відтак хтось її таки створить. Але він послуговується також іншим прийомом: спритно перемішуючи правду з брехнею, представляє правду в такому світлі, нібито вона невигідна для нього, тому ніхто не сумнівається й у правдивості брехні. Він поширює в Парижі таємничий заклик до французів підтримувати Російську Патріотичну Лігу зі штабом у Харкові. У закликові він нападає сам на себе, як на людину, яка хоче знищити лігу, висловлюючи побажання, що він, Рачковський, колись змінить свою думку. Він сам себе оскаржує в тому, що послуговувався такими здискредитованими особами, як Нілус, що таки правда.

На якій підставі можна приписати Протоколи Рачковському?

Покровителем Рачковського був міністр Сергій Вітте, прогресист, який хотів перетворити Росію в новочасну країну. Чому прогресист Вітте користувався послугами реакціонера Рачковського, було відомо лише Господу Богові, але ми були вже готові до всього. Вітте мав політичного супротивника, якого звали Ілля Ціон і який ще раніше публічно виступав проти міністра з полемічними закидами, що нагадували деякі уступи з Протоколів. Але у творах Ціона не було натяків на євреїв, адже він сам був єврейського походження. 1897 року Рачковський, за наказом Вітте, велить провести обшук на віллі Ціона у Террітеті і знаходить памфлет Ціон, написаний на основі книги Жолі (або ж Сю), де ідеї Мак’явеллі-Наполеона III приписувалися Вітте. Рачковський своїм генієм фальсифікатора заміняє Вітте євреями і пускає цей твір в обіг. Ім’я Ціон природно змушує згадати Ціон, й усім стає зрозуміло, що авторитетний єврейський діяч викриває єврейську змову. Ось як народилися Протоколи. Відтак у Парижі цей текст потрапляє до рук Юліяни чи пак Юстини Глінки, яка обертається в колах мадам Блаватської, а у вільний час шпигує й видає поліції російських революціонерів на вигнанні. Глінка, безперечно, є агенткою павликіян, які пов’язані з землевласниками, а отже, хочуть переконати царя, що плани Вітте тотожні з планами міжнародної єврейської змови. Глінка надсилає цей документ генералові Оргєєвському, а той через командувача імператорської гвардії доводить його до відома царя. Вітте опиняється у скрутному становищі.

Таким чином, перебуваючи в полоні своєї антисемітської завзятості, Рачковський причиняється до нещасть свого патрона. А ймовірно, й до своїх власних нещасть. І справді, з цього часу ми втрачаємо його слід. Можливо, Сен-Жермен перейшов до нових перевдягань та до нових перевтілень. Але наша історія набула правдоподібного, раціонального, чіткого вигляду, адже її підтримувала низка фактів, правдивих, — говорив Бельбо, — як сам Бог.

Все це змусило мене згадати розповіді Де Анджеліса про синархію. Вся краса цієї історії — звичайно ж, нашої історії, але може й Історії, як натякав Бельбо з нездоровим блиском ув очах, простягаючи мені свої картки — полягала в тому, що різні групи знищували одна одну в смертному бою, послуговуючись тією самою зброєю, що й супротивники. “Першим обов’язком вправного шпигуна”, примовляв я, “є викрити як шпигунів тих, за ким він шпигує”.

Бельбо сказав: “Пригадую собі одну історію в ***. При заході сонця я постійно зустрічав на вулиці одного типа на ймення Ремо — чи щось подібне — на чорній “Баліллі”. Чорні вуса, кучеряве чорне волосся, чорна сорочка, чорні, страшенно зіпсовані зуби. Він цілував дівчину. А в мене викликали огиду ті його чорні зуби, які цілували цю прегарну, біляву істоту, не пам’ятаю навіть її обличчя, але для мене вона була непорочною дівою і повією, вічною жіночістю. Мене аж дрож проймав від цього”. Він інстинктивно перейшов на патетичний тон, щоб підкреслити свою іронію, адже усвідомлював, що дозволив полонити себе невинній млосності, навіяній спогадами. “Я запитував себе й питав інших, чому цей Ремо, який належав до Чорних Бригад, дозволяв собі відкрито показуватися на людях, навіть у часи, коли *** не було зайняте фашистами. Й мені відповіли, що ходять чутки, нібито він розвідник партизанів. Хай там як було, але одного вечора я побачив, як він цілував ту саму біляву дівчину, на тій самій чорній “Баліллі”, з тими самими чорними зубами, але вже з червоною хустинкою на шиї та в сорочці кольору хакі. Він перейшов до ґарібальдійських Бригад. Усі вітали його, й він отримав бойове ім’я Х9, наче персонаж Алекса Реймонда, про якого я читав у коміксах тижневика “Аввентурозо”. Молодець, Х9, казали вони йому… А я ненавидів його ще дужче, адже зін володів цією дівчиною за згодою загалу. Однак дехто казав, нібито він був фашистським шпигуном, підісланим до партизанів; гадаю, це говорили ті, хто бажав відбити в нього дівчину, але в усякому разі він залишався під підозрою…”

“А далі?”