Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Однак до того, як ми змогли відповісти на це нове питання, ми зустрілися з іншою групою, яка не входила до тридцяти шести невидимих, але вклинилася в гру досить швидко і частково поламала плани, діючи як елемент замішання. То були єзуїти.

88

Барон фон Гунд, шевальє Ремзі… і багато з тих, хто заснував ступені у цих обрядах, діяли за інструкціями Генерала Єзуїтів… Тамплієрство — це Єзуїтство.

(Лист Шарля Сотерана до мадам Блаватської, 32 \ А&P.R.94 \ Memphis, K.R.+, K.Kadosh, M.M.104, Eng.etc.; Утаємничений Англійського Братства Рози і Хреста та інших таємних товариств, 11.1.1877; з Isis Unveiled, 1877, II, p. 390)

Ми натрапляли на них надто часто, ще з часів перших маніфестів Рози і Хреста. Ще 1620 року в Німеччині з’являється Rosa Jesuitica, де нагадується, що символізм троянди був католицьким і марійським ще до того, як став розенкройцерським, і натикається, що ці два ордени повинні бути солідарними, а Роза і Хрест це всього лиш одне з нових формулювань єзуїтської містики на вжиток населення Німеччини часів Реформації.

Я пам’ятав слова Салона про ворожість, із якою отець Кірхер ганьбив розенкрейцерів, і робив він це саме тоді, коли говорив про надра земної кулі.

“Отець Кірхер”, говорив я, “центральний персонаж у цій історії. Чому ця людина, яка стільки разів проявляла свій змисл спостереження і смак до експериментування, потім заперечила свої нечисленні вірні думки посеред тисяч сторінок, переповнених неймовірними гіпотезами? Він листувався з найкращими англійськими вченими, а зрештою, у кожній зі своїх книг він переймає типові розенкройцерівські теми, нібито аби заперечити їх, а насправді, щоб засвоїти і запропонувати свою, контрреформаторську версію. У першому виданні Фами цей добродій Газельмайєр, засуджений єзуїтами на каторгу за свої реформаторські ідеї, з усіх сил доводить, що справжніми і достойними єзуїтами є вони, розенкройцери. Чудово, а Кірхер пише свої тридцять із лишком томів, аби натякнути, що справжніми і достойними розенкройцерами є вони, єзуїти. Єзуїти намагаються накласти лапу на План. І він, отець Кірхер, береться вивчати маятники, і таки вивчає їх, хоч на свій спосіб, вигадуючи байку про планетарний годинник, який нібито потрібен, щоб знати точну годину у всіх осідках Товариства Ісуса, розкиданих по світі”.

“А звідки єзуїти знали про існування Плану, якщо тамплієри дали себе повбивати, лиш би тільки не признатися?” питав Діоталлеві. Відповідь, що єзуїти завжди знають більше від самого диявола, нас не задовольняла. Ми прагнули спокусливішого пояснення.

Дуже швидко ми це з’ясували. Знову Ґійом Постель. Гортаючи історію єзуїтів Кретіно-Жолі (скільки ми нареготалися з цього злощасного імені), ми виявили, що 1544 року Постель, у полоні своїх містичних поривів, своєї спраги духовного відродження, відвідав у Римі Ігнатія Лойолу. Ігнатій прийняв його з ентузіазмом, але Постель не зумів відмовитися від своїх маніакальних ідей, від своїх кабалізмів, від свого екуменізму, а єзуїтам ці речі були явно не до смаку, а найменше їм подобалася його найбільш маніакальна ідея, від якої Постель не хотів відступитися ні на крок, — що Царем Світу має бути король Франції. Ігнатій був святим, але він був також іспанцем.

Так у певний момент між ними дійшло до розриву, і Постель покинув єзуїтів — або ж єзуїти виставили його за двері. Але якщо Постель був єзуїтом, нехай навіть недовго, він же мусив звіритися святому Ігнатієві — якому він дав обітницю послуху perinde ас cadaver[236] — про свою місію. “Любий Ігнатію, — сказав він, мабуть, йому, — знай, що приймаючи мене, ти приймаєш також секрет Плану тамплієрів, що їх представником від Франції є моя скромна особа, ба більше, всі ми очікуємо третьої столітньої зустрічі 1584 року, — чом би нам не очікувати її ad majorem Dei gloriam[237]”.

Таким чином єзуїти через Постеля, завдяки хвилині його слабкості, дізналися про таємницю тамплієрів. Секрет такого штибу належить використати. Святий Ігнатій переходить у вічне блаженство, але його наступники чувають і продовжують тримати Постеля на оці. Вони хочуть знати, з ким він зустрінеться того віщого 1584 року. Але, на жаль, Постель помирає раніше, і нічого не дає навіть те, що — як запевняло одне з наших джерел — коло його смертного ложа був присутній якийсь незнаний єзуїт. Єзуїти не знають, хто Постелів наступник.

“Даруйте, Казобоне”, сказав Бельбо, “тут щось не грає. Якщо справи малися саме так, єзуїти не могли знати, що зустріч 1584 року не відбулася”.

“Однак не треба забувати”, зауважив Діоталлеві, “що — якщо Невірні кажуть правду — ці єзуїти були залізні хлопці й не давали так легко обвести себе круг пальця”.

“Гм, щодо цього”, сказав Бельбо, “то один єзуїт може з’їсти двох тамплієрів на сніданок і ще двох на вечерю. Їх також розпускали, і не раз, і до цього доклали зусиль уряди цілої Європи, однак, вони все ще з нами”.

Треба було залізти в шкуру єзуїта. Що зробив би єзуїт, якби Постель вислизнув йому з-під рук? У мене одразу з’явилась ідея, але вона була така дияволічна, що навіть наші дияволісти, подумав я, не зможуть її перетравити: розенкройцери були вигадкою єзуїтів!

“Коли помер Постель”, запропонував я, “єзуїти — адже вони хитруни — математично передбачили цю плутанину з календарями і вирішили взяти ініціативу в свої руки. Вони влаштовують розенкройцерську містифікацію, точно вираховуючи, до чого це призведе. Серед багатьох ентузіастів, які піймалися на гачок, відкриває себе, заскочений зненацька, й хтось із автентичних осередків. У цьому випадку можна уявити собі лють Бекона: Флудде, телепню, ти не міг тримати язика за зубами? Але ж віконте, Му Lord, здавалося, що вони з наших… Дурню, хіба тебе не вчили не довіряти папістам? Тебе треба було спалити, а не того бідолашного Ноланця!”

“Але в такому разі”, говорив Бельбо, “чому єзуїти чи ті католицькі полемісти, що працювали на них, накидаються на розенкройцерів як на єретиків та одержимих бісом, коли ті перебралися до Франції?”

“Ви ж не будете твердити, що єзуїти діють прямолінійно, — які ж із них тоді були б єзуїти?”

Ми довго сперечалися з приводу моєї пропозиції і врешті за спільною згодою вирішили, що початкова гіпотеза краща: розенкройцери були приманкою, яку кинули французам беконіанці та німці. Але, ледве тільки з’явилися маніфести, єзуїти відразу зрозуміли, що до чого. І відразу втрутилися в гру, аби переплутати карти. Метою єзуїтів було, очевидно, перешкодити возз’єднанню англійської та німецької гілок з французькою, і годився будь-який, навіть найбільш ниций удар.

А тим часом отці-ісусівці збирали факти, нагромаджували інформацію і зосереджували її… де саме? В Абулафії, пожартував Бельбо. Але Діоталлеві, який у міжчассі власноруч озброївся фактами, сказав, що це зовсім не жарт. Єзуїти, безперечно, конструювали величезну, надзвичайно потужну обчислювальну машину, яка повинна була робити висновок з мішанини всіх тих клаптів правди та брехні, що їх вони терпляче нагромаджували впродовж століть.