Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Я крадькома зирнув на те, що доктор намагався переписати таємною абеткою. Але він одразу заховав манускрипт під купою інших пожовклих аркушів. Непогано жити у часи, коли кожен аркушик, навіть якщо він щойно вийшов з робітні папірника, одразу жовкне. Я показав докторові Ді деякі свої спроби, насамперед вірші про Dark Lady[184]. Світляний образ із мого дитинства, вона темна, бо повита тінню часу і вихоплюється з-під моєї влади. І свій трагічний сюжет, історію Конопляного Джима, який повертається до Англії разом із сером Волтером Ролі і виявляє, що його батька убив його брат-кровозмісник. За допомогою блекоти.

— Не бракує вам вигадливості, Келлі, — сказав мені Ді. — І вам потрібні гроші. Є тут один молодик, побічний син особи, яку вам і подумки не годиться уявляти, й він хоче здобути славу та почесті. Він не дуже талановитий, ви будете його таємною душею. Пишіть і живіть у тіні його слави, лише ви та я знатимемо, що вона насправді належить вам, Келлі.

І от уже роками я відточую сюжети, відомі королеві та всій Англії під іменем цього блідого молодика. If I have seen further it is by standing on ye sholders of a Dwarf[185]. Мені було тридцять років, і я нікому не дозволю твердити, що це найкращий вік у житті.

— Вільяме, — сказав я йому, — відпусти собі волосся на вуха, тобі це личитиме.

— У мене був план (посісти його місце?).

Чи можна жити в ненависті до Трясосписа[186], якщо насправді ним є ти сам? That sweet thief which sourly robs from me[187].

— Заспокойтесь, Келлі, — сказав мені Ді, — зростати у тіні — привілей того, хто намірився завоювати світ. Keepe a Lowe Profyle[188]. Вільям буде одним із наших фасадів. 

І він увів мене в курс — звісно, лише частково — Космічної Змови. Таємниці тамплієрів!

 — Яка ж ставка, запитав я?

— Ye Globe[189].

Довший час я лягав спати рано, але одного разу опівночі я почав нишпорити в особистій скрині Ді й знайшов там якісь формули, мені захотілося прикликати ангелів, як це робить він у ті ночі, коли місяць уповні. Коли Ді знайшов мене, я лежав горілиць, наче вражений бичем, у центрі кола Макрокосму. На чолі — Пентакль Соломона. Тепер я мушу ще глибше натягувати на очі свою ярмулку.

— Ти ж не вмієш цього робити, — сказав мені Ді. — Гляди, щоб я не позбавив тебе ще й носа. I wil show you Fear in a Handful of Dust[190]…

Вій підніс висохлу руку і вимовив жахливе слово: Ґарамон! Я відчув, як усередині в мене все запалало. Я втік (у ніч).

Пройшов цілий рік, поки Ді простив мені, присвятивши свою Четверту Книгу Таємниць, “post reconciliationem kellianam”.

Того літа я знемагав від абстрактних шалів. Ді звелів мені приїхати у Мортлейк, крім мене там були Вільям, Спенсер і молодий аристократ з ухильним поглядом, Френсіс Бекон. Не had a delicate, lively, hazel Еіе. Doctor Dee told me it was like the Eie of a Viper[191]. Ді впровадив нас у курс однієї частини Космічної Змови. Треба було зустрітися в Парижі з франкським крилом тамплієрів і з’єднати докупи дві частини тої самої мапи. Їхати мали Ді та Спенсер у супроводі Педро Нуньєса. Мені та Беконові він довірив якісь документи, взявши присягу відкрити їх у тому випадку, якби вони не повернулися. Вони повернулися, обкидуючи один одного образами. — Неможливо, — говорив Ді. — План розрахований математично, йому властива астральна досконалість моєї Monas Ierogliphica[192]. Ми мусили їх зустріти, адже то була ніч на святого Івана.

Не люблю, коли мене недоцінюють. Я сказав: — Ніч на святого Івана для нас чи для них?

Ді вдарив себе рукою по чолі й загримів жахливими прокляттями.

— Oh, — сказав він, — from what power hast thou this powerful might?[193] — Блідий Вільям занотував цю фразу, нікчемний плагіатор. Ді гарячково гортав календарі й таблиці зоряного неба. — На Кров Господню, на Ім’я Господнє, як я міг бути таким дурнем? — Він лаяв Нуньєса та Спенсера: — Чому це лише я повинен про все дбати? Теж мені, космограф називається! — горлав він, збліднувши, до Нуньєса. Відтак заверещав: — Аманасієль Зоровавель! І Нуньєс, наче вражений тараном у живіт, ступив, сполотнівши, кілька кроків назад і без пам’яті впав на землю. — Телепень, — сказав йому Ді.

Спенсер зблід. Він спромігся сказати: — Можна кинути якусь приманку. Я саме закінчую одну поему, це алегорія про королеву фей, я спробую ввести туди Лицаря Червоного Хреста… Дозвольте мені це написати. Справжні тамплієри упізнають себе, зрозуміють, що ми щось знаємо, і сконтактуються з нами…

— Знаю я тебе, — сказав йому Ді. — Поки ти напишеш свою поему, і поки люди її помітять, промине принаймні років з п’ять, а то й більше. Однак ідея приманки зовсім не дурна.