Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

— До Москви, до Москви, — маячно бурмотів я. Ти добре знав, Келлі, що туди ти ніколи не потрапиш. Тебе очікувала Вежа.

Ми повернулися до Лондону. Доктор Ді сказав: — Вони намагаються прийти до Розв’язку, випередивши нас. Келлі, напиши щось для Вільяма… якийсь диявольський наклеп на них.

Черево демона, я зробив це, а потім Вільям зіпсував текст, перенісши дію з Праги до Венеції. Ді шаленів. Проте блідий, липкий Вільям відчував себе у безпеці під захистом своєї королівської полюбовниці. Але йому було мало й цього. Коли я поступово віддавав йому свої найкращі сонети, він із сороміцьким поглядом питав мене про Неї, про Тебе, my Dark Lady. Який жах чути твоє ім’я з його вуст лицедія (я не знав, що він, людина, чий дух приречений на двоїстість і другорядність, шукав її для Бекона).

— Кінець, — сказав я йому. — Я втомився споруджувати в тіні твою славу. Пиши сам.

— Не можу, — відповів він мені з поглядом людини, яка побачила тінь померлого. — Він мені не дозволяє.

— Хто, Ді?

— Ні, Веруламець. Ти не помітив, що тепер він керує грою? Він примушує мене писати твори, якими потім вихвалятиметься як своїми. Ти розумієш, Келлі, це я справжній Бекон, а нащадки цього не знатимуть. Який паразит! Як я ненавиджу цього пекельного виплодка!

— Бекон — свиня, але в нього є талант, — сказав я. — Чому він не пише сам?

Я не знав, що в нього на це не було часу. Ми усвідомили це, коли через багато років Німеччину захлиснуло божевілля Рози і Хреста. Тоді, зіставивши окремі натяки, слова, які мимоволі вирвалися йому, я зрозумів, що автором маніфестів Рози і Хреста був він. Він писав під фальшивим ім’ям Йоганна Валентіна Андрее!

Тоді я не розумів, для кого писав Андрее, але тепер, у пітьмі цієї келії, де я відмираю, з головою, яснішою ніж голова дона Ізидро Пароді — тепер я це знаю. Мені сказав це Совпс, мій товариш по ув’язненню, колишній португальський тамплієр: Андрее писав лицарський роман для одного іспанця, який тим часом нидів в іншій в’язниці. Не знаю навіщо, але це було потрібно нечестивому Беконові, який хотів увійти до історії як таємничий автор пригод лицаря з Ламанчі, й він попрохав Андрее тайкома написати йому твір, за справжнього, прихованого автора якого він згодом себе видасть, аби мати змогу насолоджуватися у тіні (але чому, навіщо?) тріумфом іншого.

Але я відхиляюся від теми, мені холодно у цій пивниці, й у мене болить великий палець. Я відшліфовую, при кволому світлі півмертвого каганця, останні твори, які перейдуть до історії під іменем Вільяма.

Доктор Ді помер, шепочучи — Світла, більше Світла[200] — і благаючи шпички до зубів. Потому сказав: Qualis Artifex Pereo![201] Його звелів убити Бекон. До того, як королева померла, позбавлена розуму й серця, Веруламцеві якимсь чином удалося причарувати її. Риси її обличчя змінилися, вона схудла на кістку. Їжа її звелася до невеличкого шматка білого хліба та супу з цикорію. Вона тримала при собі шпагу, і в хвилини гніву несамовито встромляла її у завіси та адамашки, що вкривали стіни її пристановища. (А якби за ними був хтось на підслухах? Або щур, щур? Добра ідея, старий Келлі, треба запам’ятати її). Коли стара дійшла до такого стану, Бекон без великого труду переконав її, що то він — Вільям, її байстрюк: він упав перед нею на коліна, покритий овечою шкурою, — адже вона була вже сліпа. Золоте Руно! Говорили, що він заміряється на трон, але я знав, що йому було потрібне щось цілком інше, керівництво Планом. Саме тоді він став віконтом Сент-Олбансом. А почуваючи себе в силі, він усунув Ді.

Королева померла, хай живе король… Тепер уже я став незручним свідком. Він затягнув мене у засідку, одного вечора, коли Dark Lady нарешті могла стати моєю, вона танцювала, обіймаючи мене, піддавшись дії трав, здатних викликати видіння, вона, вічна Софія, зі своїм зморшкуватим обличчям старої кози… Він увійшов з гуртом озброєних людей, наказав прикрити мені очі хустинкою, і я враз зрозумів — вітріоль! І як сміялася Вона, як сміялась ти, Pin Ball Lady[202] — oh maiden virtue rudely strumpeted, oh gilded honor shamefully misplac’d![203] — а тим часом він торкався тебе своїми хижими руками, ти ж називала його Симоном і цілувала його страхітливий шрам… У Вежу, у Вежу, реготав Веруламець. І відтоді тут я й нидію, з цим покидьком людським, що називає себе Совпсом, а тюремники знають мене лише як Конопляного Джима. Я глибоко, ревно вивчав філософію, юриспруденцію та медицину і, на жаль, також богослов’я. І ось я тут, бідолашний божевілець, і знаю я стільки ж, скільки знав раніше.

Я спостерігав з бійниці за королівськими зашлюбинами, оглядаючи лицарів з червоним хрестом, які гарцювали на конях під звук сурм. Я мав би бути там і грати на сурмі, Чечілія це знала, у мене знов відібрали нагороду, мету. На сурмі грав Вільям. Я ж у тіні писав для нього.

— Я навчу тебе, як помститися, — пошепки сказав мені Совпс, і того дня він відкрив, хто він насправді — абат-бонапартист, уже багато століть тому похований у цій темниці.

— Ти вийдеш звідси? — запитав я його.

— If…[204], — почав відповідати він. Відтак замовк. Вистукуючи ложкою по стіні, за допомогою таємної абетки, яку він отримав, за його словами, від Тритемія, він почав передавати повідомлення в’язневі, який сидів у сусідній камері. Графові Монсальватові.

Проминули роки. Совпс невтомно продовжує вистукувати по стіні. Тепер я знаю, до кого і з якою метою. Його звати Ноффо Деї. Цей Деї (завдяки якій таємній кабалі Деї та Ді звучать так схоже? Хто доніс на тамплієрів?), навчений Совпсом, доніс на Бекона. Що він таке сказав, я не знаю, але кілька днів тому Веруламця кинули до в’язниці. Його звинуватили у содомії, адже, мовляв (тремчу при самій думці, що це правда), ти, Dark Lady, Чорна Діво друїдів та тамплієрів, була не чим іншим, є не чим іншим, як вічним андрогіном, який вийшов з мудрих рук — чиїх, чиїх же? Тепер, тепер я вже знаю — з рук твого полюбовника, графа Сен-Жермена! А хто ж такий Сен-Жермен, як не той самий Бекон (о, як же багато знає Совпс, цей забутий тамплієр з багатьма життями…)?

Веруламець вийшов із в’язниці і за допомогою магічного мистецтва повернув собі прихильність монарха. Тепер, розповідає мені Вільям, він проводить ночі на Темзі, у Pilad's Pub, граючи з тою дивною машиною, що її збудував для нього один ноланець, який згодом так жахливо через нього загинув на вогнищі у Римі, а перед тим Веруламець заманив його до Лондону, аби видурити в нього його таємницю, астральну машину, пожирачку божевільних сфер, що мчать нескінченними та універсальними світами, поміж зблисками янгольських спалахів. Спорзними[205] рухами ошалілої у тріумфі бестії напираючи лобком на корпус машини, щоб симулювати перипетії небесних тіл у царстві Деканів, щоб зрозуміти останні таємниці їх величного заснування і саму таємницю Нової Атлантиди, він назвав її Gottlieb's[206], пародіюючи священну мову Маніфестів, приписуваних Андрее… Ох! вигукую я (s’écria-t-il[207]), надзвичайно ясно все усвідомлюючи, але занадто пізно й намарне, а тим часом аж видно, як пульсує моє серце під мереживом корсету: ось чому він забрав у мене сурму, амулет, талісман, космічне закляття, яке давало владу над демонами. Що ж він таке замишляє у своєму Домі Соломона? Надто пізно, повторюю я собі, йому вже дана занадто велика влада.

Подейкують, нібито Бекон помер. Совпс запевняє мене, що це неправда. Ніхто не бачив його трупа. Він живе під фальшивим ім’ям у ландграфа Гессену, вже втаємничений у найбільші містерії, а отже, безсмертний, готовий далі провадити свою похмуру битву за тріумф Плану, здійснюваного в його ім’я і під його керівництвом.