Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

— Віддайте мені принаймні сувій, — благав раббі Ліва.

— Який сувій? — поспитав Ді з диявольською простодушністю.

— Будьте ви прокляті, докторе Ді, — сказав рабин, — Воістину кажу вам, ви не побачите світанку нового століття. — І відійшов у ніч, бурмочучи якісь неясні приголосні без жодного голосного. О Диявольська і Свята Мово!

Ді стояв, спершись об вологий мур завулка, його обличчя набрало землистого відтінку, волосся наїжачилося на голові, наче у змія. — Я знаю раббі Ліву, — сказав він. — Я помру п’ятого серпня 1608 року за григоріянським календарем. А тому, Келлі, допоможіть мені здійснити мій задум. Саме вам доведеться довести його до завершення. Gilding pale streams with heavenly alchemy[197], пам’ятайте. — Але я б однаково це запам’ятав, і Вільям зо мною. І проти мене.

Він не промовив більше нічого. Блідий туман, потираючись спиною об шибки, жовтий дим, потираючись спиною об шибки, вилизував своїм язиком вечірні закутки. Ми опинилися в іншому провулку, білуваті випари здіймалися із загратованих вікон на рівні землі, де видніли перекошені халупи, виділяючись на тлі відтінків млистої сірості… Я помітив постать якогось старигана у зношеному рединґоті та циліндрі, яка навпомацки спускалася по сходах (із неприродно прямокутними сходинками). Ді теж його побачив: — Каліґарі! — вигукнув він. — Він теж тут, у будинку мадам Созостріс, The Famous Clairvoyante! Ми повинні поспішати.

Ми приспішили крок і підійшли до дверей якоїсь хатини на невиразно освітленій, зловісно семітській вуличці.

Ми постукали, і двері, немов під дією чарів, відчинилися. Ми увійшли до просторого салону, прикрашеного семираменними свічниками, рельєфними зображеннями тетраграм, променистими зірками Давида. Старі скрипки кольору прожилок старовинних картин громадилися при вході на трапезному столі химерної форми. З високого склепіння звисала велика мумія крокодила, ледь похитуючись у вечірньому вітерці при кволому світлі одного-єдиного смолоскипа, а може, багатьох — чи жодного. У глибині, перед чимось на кшталт шатра чи балдахину, під яким виднівся кивот, у молитовній позі, невпинно і по-блюзнірськи бурмочучи сімдесят два Імені Бога, стояв навколішки Старець. Я збагнув, миттєво осяяний Нусом, що це був Гайнріх Кунрат.

— Кажіть, Ді, — промовив він, обертаючись і перериваючи молитву, — чого вам треба? — Він скидався на набитого соломою армадила, на іґуану неокресленого віку.

— Кунрате, — сказав Ді, — третя зустріч не відбулася.

Кунрат вибухнув жахливими прокляттями: — Lapis Exillis![198] То що?

— Кунрате, — сказав Ді, — ви могли б кинути приманку і сконтактуватися з німецькою лінією тамплієрів.

— Побачимо, — сказав Кунрат. — Я б міг запитати Майєра, він знається з багатьма людьми при дворі. Але ви мені відкриєте секрет Молока Діви, Найпотаємнішої Печі Філософів.

Ді усміхнувся — о божественна усмішко Мудреця! Тоді схилився, немовби у молитві, й півголосом прошепотів: — Коли захочеш перемінити й розчинити у воді або в Молоці Діви сублімовану Ртуть, поклади її на бляху між купками та чашею з ретельно розтертою на порошок Річчю, не накривай її, а зроби так, аби гаряче повітря вразило нагу матерію, піддай її дії вогню трьох вуглин і підтримуй його живим упродовж восьми сонячних днів, тоді візьми й розтовчи її добре на мармурі, аж вона стане невідчутною. Зробивши це, поклади оту матерію у скляний лембик і дистилюй її у Balneum Маrіае над казаном з водою, помістивши так, щоб вона була лише на два пальці над водою, залишаючись висіти в повітрі, й водночас запали вогонь під казаном. Тоді, і лише тоді, хоч матерія живого срібла не торкнеться води, але, перебуваючи у тому теплому й вологому череві, переміниться у воду.

— Учителю, — сказав Кунрат, падаючи на коліно і цілуючи суху й прозору руку доктора Ді. — Учителю, так і зроблю. А ти матимеш те, що хочеш. Запам’ятай ці слова, Роза і Хрест. Ти ще почуєш їх.

Ді загорнувся у свою опанчу і звідти видніли лише його іскристі, злобні очі. — Ходімо, Келлі. Цей чоловік уже наш. Ти, Кунрате, тримай подалі від нас Ґолема, аж до нашого повернення до Лондону. А потім нехай Прага стане одним великим багаттям.

Він попрямував до виходу. Кунрат, підповзши до нього, схопив його за поділ плаща: — Можливо, одного дня до тебе прийде один чоловік. Він захоче написати про тебе. Будь йому другом.

— Дай мені Владу, — промовив Ді з непіддатним описові виразом сухого обличчя, — і його доля забезпечена.

Ми вийшли. Циклон над Атлантикою переміщався у східному напрямку назустріч потужному антициклонові над Росією[199].

— Їдемо до Москви, — сказав я.

— Ні, — відповів він, — повертаємося до Лондону.