Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Чи не тебе я шукав? Може, я тут, щоб чекати на тебе завжди. Я втрачав тебе кожного разу тому, що не впізнавав тебе? Я втрачав тебе кожного разу тому, що впізнавав, але не насмілювався? Я втрачав тебе кожного разу тому, що, впізнавши, знав, що втрачу тебе?

Але куди ти поділася вчорашнього вечора? Сьогодні вранці я прокинувся з болем голови.

70

Однак ми добре пам’ятаємо таємничі натяки на період 120 років, з якими брат А…, наступник брата D і останній у другій лінії наступництва — який жив серед багатьох з-поміж нас — звернувся до нас, третьої лінії наступництва…

(Fama Fraternitatis, in Allgemeine und general Reformation, Cassel, Wessel, 1614)

Я поквапився повністю перечитати обидва маніфести Рози і Хреста, Fama та Confessio. І кинув оком також на Хімічні зашлюбини Хрістіяна Розенкройца пера Йоганна Валентіна Андрее, адже Андрее вважався автором маніфестів.

Ці два маніфести з’явилися в Німеччині між 1614 та 1615 роком. Років із тридцять після зустрічі 1584 року між французами та англійцями, але майже за століття до того, як французи мали зійтися з німцями.

Я читав маніфести не для того, щоб повірити тому, що вони говорили, а щоб побачити їх у такому світлі, наче вони означають щось зовсім інше. А щоб вони могли означати щось зовсім інше, мені доводилось опускати цілі абзаци, розглядати деякі фрази як такі, що значать далеко більше, ніж інші. Але саме цього навчали нас дияволісти та їхні вчителі. Потрапивши у делікатний вимір одкровень, не можна підкорятися дріб’язковим, неповоротким ланцюгам логіки та їх монотонній послідовності. З іншого боку, якщо розуміти їх буквально, обидва маніфести були нагромадженням нісенітниць, загадок та суперечностей.

Отже, вони не могли мати на увазі те, що вони на позір твердили, значить, вони не були ані закликом до глибокої духовної реформи, ані історією бідолахи Хрістіяна Розенкройца. То було закодоване послання, яке слід читати накладаючи на нього решітку, решітка ж відкриває певні місця, закриваючи інші. Як у зашифрованому посланні з Провену, де щось значили лише перші літери. У мене не було решітки, але достатньо було припустити, що вона існує, а тому маніфести треба було читати з недовірою.

Не було жодного сумніву, що маніфести говорили про План із Провену. У могилу С. R. (алегорія, насправді мова йшла про Ґранж-о-Дім та ніч 23 червня 1344 року!) було обачливо покладено скарб, призначений для нащадків, скарб, “схований… на сто двадцять років”. Не менш очевидно, що цей скарб не мав нічого спільного з грошовими цінностями. Тут не лише полемізувалося з наївною зажерливістю алхіміків, але й відкрито говорилося, що обіцяне означає велику історичну переміну. А якщо хтось чогось не зрозумів, наступний маніфест повторював, що не можна відмовлятися від пропозиції стосовно miranda sextae aetatis[177] (чудес шостої й останньої зустрічі!), і наголошував: “Якби тільки Богові вгодно було донести до нас світло його шостого Candelabrum… якби можна було прочитати все в одній-єдиній книзі і, читаючи, зрозуміти й запам’ятати все те, що було… Як було б утішно, якби за допомогою пісні (послання, прочитаного вголос!) можна було перетворити каміння (lapis exillis!) у перли й самоцвіти…” І знову мова йшла про таємні аркани, про уряд, який буде створено в Європі, і про якесь “велике діло”, що його треба здійснити…

Говорилося також, що С. R. подався до Іспанії (а може, до Португалії?) і показав тамтешнім ученим, “звідки черпати правдиві indicia[178] щодо будучих віків”, але даремно. Чому даремно? Навіщо група тамплієрів-німців на початку XVII століття вирішила довести до загального відома надзвичайно глибоку таємницю, — наче треба було відкритися, аби не заблокувати процес передачі?

Ніхто не міг заперечити, що ці маніфести намагалися відтворити фази Плану, як їх підсумував Діоталлеві. Першим братчиком, смерть якого згадувалась у маніфесті, був брат І. О., який “переставився” в Англії. Отже, хтось успішно дійшов до першої зустрічі. Згадувалася також друга й третя лінія наступництва. Аж до цього місця все нібито було як належить: друга лінія, англійська, зустрічається з третьою, французькою лінією 1584 року, а люди, які пишуть на початку XVII сторіччя, можуть говорити лише про те, що трапилося з першими трьома групами. У Хімічних зашлюбинах, написаних Андрее замолоду, а отже, ще до маніфестів (хоч вони з’являються 1616 року), згадувалися три величні храми, три місця, які в той час уже були, мабуть, відомі.

Однак я усвідомлював, що хоча обидва маніфести справді висловлювались у тому ж дусі, що й Зашлюбини, але так, ніби трапилося щось, що викликало тривогу.

Приміром, звідки таке наголошування на тому, що час визрів, що надійшла мить, попри те, що ворог зібрав усю свою підступність, аби ця нагода не сповнилася? Яка нагода? Твердилося, що кінцевою метою С. R. був Єрусалим, але він не зміг туди дістатися. Чому? Маніфести вихваляли арабів, бо вони обмінювалися посланнями, тоді як у Німеччині вчені не годні були прийти на допомогу один одному. І були натяки на “більший гурт, який прагне заволодіти цілим пасовиськом”. Тут йдеться не лише про когось, хто намагався задушити План, переслідуючи свої інтереси, а й про його фактичне припинення.

Fama твердила, що на початку хтось вигадав магічне письмо (звичайно ж, послання з Провену), але Божий годинник б’є щохвилини, “тоді як наш не здатен вибивати навіть годин”. Хто ж не встиг за биттям божественного годинника, хто не зміг прибути до певного місця у належний час? Згадувався перший осередок братчиків, які мали змогу відкрити світові якусь таємну філософію, але вирішили розсіятися по світі.

Маніфести говорять про збентеженість, непевність, про почуття розгублености. Кожен із братчиків перших ліній наступництва зумів знайти собі “гідного наступника”, але “вони вирішили зберігати в таємниці… місце свого поховання, і навіть сьогодні ми не знаємо, де вони поховані”.

На що ж тут натякалося? Чого вони не знали? Місцезнаходження якого “поховання“ було невідоме? Нема сумніву, що написання маніфестів було спричинене втратою якоїсь інформації, й вони закликали обізватися того, хто, можливо, володів нею.

Закінчення Фами недвозначне: “Ми ще раз просимо всіх учених Європи… розглянути з приязним духом нашу пропозицію… повідомити нам свої міркування… Адже навіть якщо ми поки не виявили своїх імен… кожен, хто повідомить нам своє ім’я, зможе побесідувати з нами вголос, або — якщо є якась перешкода — на письмі”.

Точнісінько те саме, що мав на меті зробити полковник, публікуючи свою історію. Примусити когось вийти з мовчанки.

Тут була одна біла пляма, якась пауза, недомовленість, прогалина. У гробниці R. C. було написано не лише post 120 annos patebo, що було нагадуванням про періодичність побачень, там містився також напис Nequaquam vacuum. Не “порожнеча не існує”, а “порожнечі не повинно існувати”. А все ж порожнеча утворилася, і її треба було заповнити!