Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

— Чому б не зв’язатися з ними через ваших ангелів, докторе? — запитав я.

— Телепень! — знову сказав він, цього разу до мене. — Ти що, не читав Тритемія? Ангели приходять до адресата, щоб роз’яснити послання, коли він його одержить. Мої ангели — не кінні кур’єри. Слід французів загублено. Але в мене є план. Я знаю, як знайти декого з німецької лінії. Треба поїхати до Праги.

Ми почули шум, піднялась важка адамашкова завіса, ми побачили прозору руку, тоді з’явилася Вона, Гордовита Діва.

— Ваша Величносте, — сказали ми, падаючи навколішки.

— Ді, — промовила Вона, — мені все відомо. Не думайте, що мої предки врятували Лицарів, аби потім віддати їм панування над світом. Я вимагаю, ви розумієте, вимагаю, аби в кінці таємниця перейшла у власність Корони.

— Ваша Величносте, я прагну за будь-яку ціну здобути секрет, і здобути його для Корони. Я хочу знайти інших його власників, адже це найкоротший шлях, а коли вони наївно довірять мені те, що знають, усунути їх буде неважко, чи то кинджалом, чи миш’яком. На обличчі Королеви-Діви вималювалася жорстока посмішка. — Гаразд, — мовила вона, — мій добрий Ді… Мені потрібно небагато, лише Всесвітня Влада. Якщо вам це вдасться, ви одержите Підв’язку. Тобі ж, Вільяме, — з масною ніжністю звернулася вона до малого паразита, — дістанеться інша підв’язка, й інше золоте руно. Йди за мною.

Я прошепотів Вільямові на вухо: — Perforce I am thine, and that is in me[194]… Вільям нагородив мене поглядом єлейної вдячності і пішов услід за королевою, зникаючи за завісою. Je tiens la reine![195]

Я побував разом з Ді у Золотому Граді. Ми блукали вузькими і сморідними провулками неподалік від єврейського цвинтаря, й Ді велів мені бути обережним. — Якщо вістка про недійшлий контакт рознесеться, — говорив він, — інші групи почнуть діяти на власний розсуд. Я боюся євреїв, єрусалимляни мають у Празі занадто багато своїх людей…

Був вечір. Сніг виблискував синню. Біля темного входу до єврейського кварталу розташувалися ятки різдвяного ярмарку, а посередині, вкрита червоним сукном, стояла вульгарна сцена лялькового театру, освітлена чадними смолоскипами. Але відразу за нею ми пройшли попід аркою з тесаного каменю, й поблизу бронзового водограю, з решітки якого звисали довгі бурульки, перед нами відкрився отвір ще одного провулка. На старовинних дверях золоті голови левів кусали бронзові кільця. Мурами проходило легке тремтіння, з низьких дахів лунали незрозумілі хрипкі звуки і спливали ринвами. Будинки, таємні володарі життя, зраджували своє примарне існування…

Старий лихвар, загорнений у зношений халат, проходячи, майже зачепив нас, і мені здалося, що він прошепотів: — Стережіться Атаназіуса Перната… Ді буркнув: — Я боюся цілком іншого Атаназіуса… І раптом ми опинилися на Золотій Вуличці…

І там, у пітьмі несподіваного завулка — при цьому спогаді у мене тремтять під зношеною ярмулкою навіть вуха, яких уже нема — перед нами раптом з’явився велетень, жахлива, сіра, вайлувата на вигляд істота, тіло якої, вкрите панцером з позеленілої бронзи, спиралося на вузлувату викрутисту палицю з білого дерева. Від цієї з’яви сильно відгонило сандалом. У мене з’явилося відчуття смертельного жаху, що магічно згустився у цьому створінні, яке постало передо мною. І все ж я не міг відірвати погляду від прозорої мли, що клубочилася кулею навколо його плечей і огортала їх, і мені ледве вдалося розгледіти хиже обличчя єгипетського ібіса, а за ним — безліч інших облич, привидів, навіяних мені уявою та пам’яттю. Обриси примари, вимальовуючись у пітьмі завулка, розширювалися і стискалися, ніби у всій постаті пульсував повільний, неживий подих… І — який жах — там, де мали бути його ноги, я, вдивляючись, побачив на снігу безформні оцупки, м’ясо яких, сіре і безкровне, немовби згорнулося у концентричних набряках.

Гай-гай, мої невситимі спогади…

— Ґолем! — сказав Ді. Відтак підвів обидві руки до неба, і його чорний халат опав своїми широкими рукавами на землю, ніби утворюючи cingulum, пуповину між здійнятими у повітря руками та поверхнею чи глибинами землі. — Jezebel, Malkuth, Smoke Gets in Your Eyes! — прорік він. І раптом Ґолем розчинився, наче зметений поривом вітру піщаний замок, нас майже засліпили частинки його глиняного тіла, які, наче атоми, розлетілися у повітрі, і врешті біля наших ніг залишилася купка зотлілого попелу. Ді нахилився, понишпорив у цьому попелі своїми сухими пальцями й виловив з нього якийсь сувій, який заховав у себе на грудях.

Саме в цей мент із тіні виринув старий рабин у засмальцьованій шапчині, яка дуже нагадувала мою ярмулку. — Доктор Ді, якщо не помиляюся, — сказав він. — Here Comes Everybody[196], — скромно відповів Ді, — раббі Ліва. Як приємно вас бачити… — А той:

— Тут часом не блукало одне створіння, ви не бачили?

— Створіння? — перепитав Ді з удаваним подивом. — Яке створіння?

— До дідька, Ді, — сказав раббі Ліва. — То був мій Ґолем.

— Ваш Ґолем? Нічого про це не знаю.

— Стережіться, докторе Ді, — сказав раббі Ліва, збліднувши. — Ви граєте в гру, яка вам не до снаги.

— Не знаю, про що ви, раббі Ліво, — мовив Ді. — Ми приїхали сюди, щоб виготовити кілька унцій золота для вашого цісаря. Ми не якісь там жалюгідні чорнокнижники.