Розділ «4 ХÉСЕД »

“Раса, чи культура, якщо хочете, становлять частину нашого несвідомого. А інша частина несвідомого замешкана архетипами, однаковими для всіх людей і всіх століть. Цього вечора клімат, середовище якоюсь мірою послабило чуйність нас усіх, ви відчули це на собі. Ампаро виявила, що орішас, яких вона нібито знищила у своєму серці, все ще живуть у її животі. Не думайте, що я вважаю це позитивним фактом. Ви чули, що я з повагою відгукуюсь про надприродні енергії, які вібрують навколо нас у цій країні. Але не думайте, що я з особливою симпатією ставлюся до практик одержимості духами. Бути втаємниченим і бути містиком — не одне і те ж. Утаємниченість, інтуїтивне розуміння таїн, яких розум не може пояснити, це бездонний процес, повільне перетворення духу й тіла, яке може привести до набуття вищих здібностей, і навіть до здобуття безсмертя, але це річ дуже інтимна, таємна. Вона не проявляється назовні, вона соромиться чужого погляду, їй властива насамперед прозорість і відірваність. Тому володарі світу — це втаємничені, але вони не захоплюються містикою. Для них містик — то раб, місце об’явлення божественного, через нього можна прогледіти симптоми таємниці. Втаємничений заохочує містика, використовує його так, як ви використовуєте телефон, щоб установлювати контакти на віддалі, як хімік використовує лакмусовий папірець, щоб дізнатися про дію певної речовини. Містик приносить користь, бо він на виду, він виставляє себе напоказ. А втаємничені знаються лише між собою. Втаємничений контролює сили, яким містик лише підкоряється. У цьому розумінні між одержимістю cavalos та екстазою святої Терези Авільської або святого Йоана від Хреста різниці немає. Містика — це деградована форма контакту з божественним. Утаємниченість є плодом довгої аскези розуму і серця. Містика — явище демократичне, якщо не демагогічне, а втаємниченість — аристократичне”.

“Явище розумове, а не тілесне?”

“У певному сенсі так. Ваша Ампаро прискіпливо наглядала за своїм розумом і не слідкувала за своїм тілом. Недовірки слабші, ніж ми”.

Було дуже пізно. Альє повідомив мене, що виїжджає з Бразилії і залишив мені свою міланську адресу.

Коли я повернувся додому, Ампаро вже спала. Я мовчки простягнувся біля неї у темряві й цілу ніч не склепив ока. Мені здавалося, що поруч зі мною лежить якась зовсім невідома істота.

Наступного ранку Ампаро сухо сказала мені, що їде до Петрополісу відвідати подругу. Ми ніяково розпрощалися.

Вона поїхала, перекинувши через плече парусинову торбу і тримаючи під пахвою підручник з політекономії.

Впродовж двох місяців від неї не було чутно нічого, а я її не шукав. Відтак вона написала мені короткого, дуже ухильного листа, кажучи, що їй потрібен час подумати. Я їй не відповів.

Я не відчував пристрасти, ревнощів, туги. Я почував себе порожнім, чистим, ясним, наче начищений до блиску алюмінієвий чайник.

У Бразилії я пробув ще рік, але відчував, що ось-ось поїду звідси. З Альє я більше не зустрічався, не бачив також друзів Ампаро. Довгі години я марнував на пляжі, під сонцем.

Крім того, я запускав літавців, у Бразилії вони прегарні.