Розділ «4 ХÉСЕД »

“Авжеж, щастить”, сказав Альє. “Вони входять у контакт із матір’ю-землею. Цих вірних позбавили коренів, кинули у жаский котел великого міста і, як говорив Шпенґлер, меркантильний Захід у момент кризи знову звертається до світу землі”.

Ми прибули на місце. Зовні шатро було схоже на звичайну будівлю: тут теж входилося з дворика, скромнішого, ніж у Байї, а перед дверима barracão, щось на зразок комори, ми побачили статуетку Ешу, оточену умилостивлювальними офірами.

Коли ми увійшли, Ампаро відтягнула мене вбік: “Я вже все зрозуміла. Ти не чув? Той тапір на лекції говорив про арійську епоху, а цей торочить про присмерк Заходу, Blut und Boden, кров і земля, це ж чистої води нацизм”.

“Все не так просто, пташко, ми на іншому континенті”.

“Дякую за інформацію. Велике Біле Братство! Воно привело вас до того, що ви з’їдаєте свого власного Бога”.

“Це в католиків, люба, а тут зовсім інша річ”.

“Все те саме, хіба ти не чув? Піфагор, Данте, Діва Марія й масони. Що завгодно, аби тільки нас обдурити. Не займайтеся коханням, а займайтеся умбандою”.

“Отже, найбільш синкретизованою є ти. Гайда, ходімо подивимось. Це теж культура”.

“Культура є лише одна: повісити останнього попа на кишці останнього розенкройцера”.

Альє дав нам знак увійти. Якщо зовні приміщення виглядало скромно, то всередині на нас чекав цілий спалах шалених барв. То була чотирикутна зала, з місцем, зарезервованим спеціально для танків cavalos, у глибині стояв вівтар, захищений решіткою, на тлі якої височів поміст із барабанами, atabaques. Місце, де мав відбуватися обряд, було все ще порожнє, але поцейбіч решітки уже снувала строката юрба — вірні, цікаві, білі й чорні впереміш, між ними виділялися медіуми зі своїми помічниками, cambonos, зодягнені в біле, дехто босоніж, інші — в тенісівках. Мене відразу вразив вівтар: pretos velhos, caboclos у барвистому пір’ї, святі, які, якби не їх пантагрюелівські розміри, виглядали б наче шматки марципану, святий Юрій в іскристих латах та яскравочервоній мантії, святі Кузьма та Дем’ян, пронизана мечами Пречиста Діва і зухвало гіперреалістичний Христос з розведеними руками, як відкупитель з Корковадо, але в кольорах. Бракувало лише орішас, але їхня присутність відчувалася в обличчях усіх згромаджених, у солодкавих пахощах тростини та варених страв, у чаді різних випарів, викликаних спекою та хвилюванням, що передує настанню дійства.

Наперед вийшов pai-de-santo, вмостився коло вівтаря і почав приймати вірних та гостей, обкурюючи їх густими хмарами диму зі своєї сигари, благословляючи їх і пропонуючи горнятко спиртного, ніби у прискореному євхаристійному обряді. Я став навколішки разом зі своїми супутниками і випив теж; побачивши, як якийсь cambono наливає з пляшки, я зрозумів, що це дюбонне, але постарався смакувати його так, ніби це був еліксир довголіття. На помості глухими ударами вже заводилися atabaques, а тимчасом втаємничені затягали умилостивлювальну пісню, звернену до Ешу та Помба Жіри: Seu Tranca Ruas é Mojuba! É Mojuba, é Mojuba! Sete Encruzilhadas é Mojuba! É Mojuba, é Mojuba! Seu Marabs é Mojuba! Seu Tiriri, é Mojuba! Exu Veludoy é Mojuba! A Pomba Gira é Mojuba!

Розпочалися обкурювання, що їх pai-de-santo робив своїм кадилом, у густому чаді індіянських пахощів, зі спеціальними молитвами до Oxalá та Nossa Senhora[104].

Atabaques прискорювали ритм, a cavalos вторглися на майданчик перед вівтарем, починаючи віддаватись чарові pontos. Більшість присутніх становило жіноцтво, і Ампаро з іронією натякнула на слабкість своєї статі (“ми вразливіші, чи не так?”).

Серед жінок було декілька європейок. Альє показав нам одну білявку, психолога з Німеччини, яка роками брала участь у ритуалах. Вона пробувала усе, але марно, адже треба бути вибраним і мати відповідні нахили: увійти в транс їй не вдавалося. Вона танцювала з утупленими у порожнечу очима, atabaques не давали нервам спочинку, їдкий чад вторгався у залу і приголомшував учасників та глядачів, викликаючи нудоту, гадаю, у всіх, а в мене напевно. Зі мною це бувало й в “escolas de samba” в Ріо, мені була відома містична сила музики та шуму, саме вона оволодіває нашими любителями гарячки суботнього вечора у дискотеках. Німкеня танцювала з вителющеними очима, кожним рухом свого істеричного тіла вона просила забуття. Потроху інші доньки святого впадали в екстазу, закидаючи голову назад, трусилися, пливучи в морі безпам'ятства, а вона залишалася напруженою, майже плачучи у глибокому хвилюванні — як хтось, хто розпачливо намагається досягти оргазму, метушиться, задихається, але не в змозі знайти заспокоєння. Вона намагалася втратити контроль над собою, але він знов і знов повертався до неї — бідолашна тевтонка, хвора на добре темперований клавір.

Тим часом обранці здійснювали свій стрибок у порожнечу, їх погляд ставав млявим, тіло дубіло, рухи ставали дедалі автоматичнішими, але не випадковими, адже вони відкривали природу тої істоти, яка їх відвідала: дехто рухався м’яко, розмахуючи руками з опущеними вниз долонями, наче пливучи, в інших рухи були вигинисті, з повільними жестами, а тих, кого торкнувся найвищий дух, cambonos покривали білим льоном, щоб сховати від очей юрби…

Деякі cavalos непогамовно трусилися, а одержимі pretos velhos глухо гуділи — гмм-гмм-гмм — нахиляючи тіло вперед, як стариган, що спирається на костура, і висуваючи вперед щелепу, від чого їхні обличчя здавалися раптово змарнілими і беззубими. Одержимі caboclos видавали різкі крики воїнів — hiahou!! — a cambonos чимдуж намагалися підтримати тих, хто не витримував бурхливости дару.

Гриміли барабани, в густому від диму повітрі голоснішали pontos. Я тримав Ампаро за лікоть і раптом відчув, що її руки спітніли, тіло тремтіло, вуста напіввідкрилися. “Я недобре себе почуваю”, сказала вона, “я б хотіла вийти”.

Альє помітив, що щось не так, і допоміг мені вивести її надвір. На свіжому повітрі вона прийшла до тями. “Це нічого”, сказала вона, “я, либонь, з’їла щось несвіже. А ще ці запахи, і спека…”

“Ні”, сказав pai-de-santo, який вийшов з нами, “це тому, що у вас є здібності медіума, ви належно реагували на pontos, я спостерігав за вами”.

“Досить!” вигукнула Ампаро і додала кілька слів мовою, якої я не знав. Я побачив, як pai-de-santo пополотнів чи пак посірів на обличчі, як говориться у пригодницьких романах про чорношкіру людину, яка блідне. “Досить, мене нудить, бо я з’їла щось, чого не повинна була їсти… Ради Бога, залишіть мене тут подихати повітрям, а самі вертайтеся назад. Я волію бути на самоті, я ж не каліка”.