Розділ «4»

Патрик знизав плечима й попрямував до бару. Я стала почуватися трохи винною, що ми обговорюємо мого роботодавця. Надто ж, коли в’явила, що він пережив за цей час. Було майже неможливо не роздумувати про інтимніші сторони його життя. Я забулася. Говорили про тренувальні вихідні в Іспанії. Я неуважно слухала, поки біля мене не з’явився Патрик і не підштовхнув мене.

— Подобається?

— Що?

— Вікенд в Іспанії. Замість відпустки в Греції. Можеш полежати біля басейну, якщо не в захваті від сорокамильного велопробігу. Ми могли б дістати дешеві авіаквитки. Через шість тижнів. Тепер, коли ти купаєшся в грошах…

Я згадала про місіс Трейнор.

— Не знаю… Навряд чи вони зрадіють, що я так хутко беру відгул.

— Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я поїду? Мені справді хочеться провести тренування на висоті. Я роздумую про щось більше.

— Про що більше?

— Тріатлон. «Екстрим вікінг». Шістдесят миль на велосипеді, біг — тридцять миль — і хороший довгий заплив у холодних північних морях.

Про «Вікінг» говорили з благоговінням ті, хто брав у ньому участь, вони носилися зі своїми травмами, як ветерани якоїсь віддаленої та надто жорстокої війни. Патрик майже прицмокував з нетерплячки. Я подивилась на свого бойфренда, наче той справді був не з цієї планети. На мить мені здалося, що краще б він працював у телепродажах і не міг проминути автозаправку, не затарившись батончиками «Марс».

— Ти справді збираєшся це зробити?

— А чом би й ні? Я ніколи не почувався краще.

Я подумала про все це додаткове підготовлення — нескінченні розмови за вагу та відстань, фізичну форму та витривалість. Останнім часом привернути увагу Патрика було досить важко.

— Ми можемо зробити це разом, — сказав він, хоч ми обоє знали, що він не вірив у це.

— Я залишаю це на тебе, — відповіла я. — Справді. Не втрачай можливості.

І замовила чизкейк.

Якщо я думала, що після вчорашніх подій у Ґранта-гаусі настане відлига, то помилялася. Я привіталася з Віллом широкою усмішкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та він навіть не постарався відвернутися од вікна.

— Не найкращий день, — пробурмотів Натан, одягаючи своє пальто.

Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вікнами порошила мряка, і важко було навіть уявити, що колись іще вигляне сонце. Навіть я в такі дні ставала похмурою. Не дивина, що Вілл почувався гірше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не має значення. Хіба вам конче має подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобається. Я згадала Тринину керівницю, серійну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скільки разів моя сестра ходила в туалет, і кидала в’їдливі коментарі щодо роботи її сечового міхура, яка, на думку начальниці, виходила за межі розумного. Та й, окрім того, я вже пропрацювала тут два тижні. Це означало, що лишилося всього п’ять місяців і тринадцять робочих днів.

Світлини акуратно лежали в нижній шухляді, куди я поклала їх напередодні. Присівши навпочіпки, я почала розкладати їх долі та сортувати, оцінюючи, які рамці зможу полагодити. Речі я лагоджу незгірше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосіб убити час.