Розділ «4»

Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще — втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.

— Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, — сказала вона. — У нас… новини.

Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.

— Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.

Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:

— Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…

Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.

— Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…

І знову мертва тиша.

— Вілле, будь ласка, скажи щось.

— Вітаю, — сказав він нарешті.

— Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…

— Як мило з його боку.

— Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.

— Не сумніваюся, — відрубав Вілл.

— Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, — упав у річ Руперт. — Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…

Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути, й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруження. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.

— Годі, друже. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.

— Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.

Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.