Розділ «4»

Я важко ковтнула, дивлячись на неї, і повільно звела очі на нього. Ці кілька секунд здалися мені вічністю.

— Ці колеса можна пробити? — нарешті сказала я, киваючи на його інвалідний візок. — Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат.

Очі Вілла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зіпсувала. Але на його обличчі промайнула ледве помітна усмішка.

— Добре, не рухайтесь, — промовила я. — Піду по пилосмок.

Я чула, як тростина впала на підлогу. Коли вийшла з кімнати, мені здалося, що він просив пробачення.

Щочетверга увечері в «Голові короля» було велелюдно, а в кутку кабінки ще велелюдніше. Я сиділа, затиснута між Патриком і парубком на ім’я Раттер, час від часу розглядаючи закріплені на дубових сволоках над моєю головою мідні бляшки для кінської збруї та фотографії замку, вивішені на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трішки зацікавленою в розмові, що оберталася головно довкола відсотка жиру в організмі та вмісту вуглеводів у їжі.

Я завжди думала, що зустрічі клубу «Гейлзберзькі гіганти тріатлону», які відбувалися раз на два тижні, — це найгірший кошмар власника паба. Я була єдина, хто споживав алкоголь і смакував чипсами. Решта потягувала мінеральну воду або обговорювала наявність підсолоджувача в дієтичній колі. Коли члени клубу нарешті замовляли їжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власній шкурі. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерігати, як усі вдають, що їм не хочеться.

— Філ здався десь через сорок миль. Каже, що дійсно чув голоси. Ноги як з олива. А обличчя наче в зомбі.

— А мені підігнали ті нові японські балансувальні кросівки. У підсумку виграв п’ятнадцять хвилин на десятимильній трасі.

— Не подорожуйте з м’яким чохлом для велосипеда. Найджел прибув з таким у табір тріатлоністів: зовсім як чортів портплед[11].

Я б не сказала, що мені подобалися збори «Гігантів тріатлону», але через мою кількість годин на роботі, яку збільшили, та графік тренувань Патрика — це була одна з небагатьох можливостей побачити його. Він сидів попліч мене, мускулястий, в шортах, незважаючи на те що надворі надзвичайно холодно. Серед членів клубу було справою честі носити якнайменше одягу. Чоловіки були жилаві, вони виставляли напоказ незрозумілий та дорогий спортивний одяг, що «вбирає зайвий піт і вологу» або легший за повітря. Їх звали переважно Скад або Триг. Вони згинали один перед одним частини тіла, показуючи травми або передбачуваний ріст м’язів. Дівчата не використовували косметику, і їхні рум’яні обличчя видавали те, що вони часто бігали в морозяну погоду. Вони дивилися на мене, не розуміючи, а коли навіть із легким презирством, поза сумнівом, вираховуючи співвідношення моєї жирової тканини та м’язів і завважуючи нестачу останніх.

— Це було жахливо, — сказала я Патрикові, роздумуючи, чи зможу замовити чизкейк без їхніх убивчих поглядів. — Його дівчина та його найкращий друг.

— Її не можна звинувачувати, — сказав він. — Ти хочеш сказати, що й справді залишилася б зі мною, якби мене паралізувало від шиї і донизу?

— Звичайно, я б залишилась.

— Ні, ти б не зосталася. І я б не сподівався на це.

— Але я б залишилась.

— Проте я не хотів би цього. Я б не хотів, щоби хтось залишився зі мною з жалості.

— А хто говорить про жалість? Усередині ти був би тією самою людиною.

— Ні, не був би. Я б узагалі змінився. — Він покрививсь. — Я не хотів би жити. Залежати від інших людей у кожній дрібниці. А тут ще й зад тобі витирають чужі люди.

Голомозий чоловік просунув поміж нами голову.