Розділ «4»

— Вітаю, — повторив Вілл. — Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.

Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.

— Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.

Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.

— Я можу скористатися ванною? — запитала вона охриплим, надломленим голосом.

Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.

Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла — мої почуття відбилися на обличчі. Я ніколи не вміла їх приховувати.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона згодом. — Але я старалась. Я справді старалася. Багато місяців. А він просто відштовхував мене. — Вона випнула підборіддя й на диво здавалась розлюченою. — Він справді не хотів, щоб я була тут. Він вочевидь дав це зрозуміти.

Алісія немов чекала моєї відповіді.

— Мені до цього зась, — нарешті сказала я.

Ми стояли й дивились одна на одну.

— Знаєте, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, — мовила вона.

А потім пішла.

Я почекала кілька хвилин, прислухаючись до звуку автомобіля, що від’їжджав, і попрямувала на кухню. Я стояла там і чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотілося. Гортала журнал, який уже читала. Нарешті вийшла в коридор, крекчучи, підняла кошик і понесла дрова. Перш ніж увійти, трохи стукнула ними у двері вітальні, щоб Вілл знав, що я заходжу.

— Хотіла запитати, чи вам потрібно… — почала я, але там не було нікого.

Кімната була порожня.

І тоді я почула гуркіт. Вибігла в коридор — гуркіт не вщухав. Потім дзенькнуло скло. Звуки долинали з Віллової спальні. «О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанікувала. Попередження місіс Трейнор крутилося в моїй голові: я покинула його на більш ніж п’ятнадцять хвилин.

Я побігла коридором, зупинилася у дверях і стала, тримаючись обіруч за одвірки. Вілл був посеред кімнати, він сидів прямо. Поперек билець, виступаючи в ліву руч на кільканадцять дюймів, лежала тростина — лицарський спис.

На довгих полицях не лишилося жодної фотографії. Уламки дорогих рам і блискучого скла лежали по всій підлозі, Віллові коліна були всіяні скляним кришивом та дерев’яними скіпками. Розумом я намагалась охопити місце руйнації й відчула, як мій пульс потроху сповільнюється, коли до мене дійшло, що Вілл живий-здоровий. Він важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити.

Він повернув візок, долі захрускало скло. Наші погляди зустрілися. Його очі були невимовно втомлені. Вони застерегли мене не співчувати. Я подивилась на його коліна, відтак на підлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледіла його з Алісією світлину. Тепер її обличчя затуляла зігнута срібна рамка.