Розділ 6 Без рук, та не без сил

Мама наша сама була ветераном шприцевої війни, а тому не відчувала до нас жодного співчуття. Вона витримала свою пайку завивань, хвицання і дряпання в медичному кабінеті. За витримкою вона не поступалася загартованому морському піхотинцеві.

Бачачи, що ридання і благання не подіяли, я перейшов до переговорів iз сімейним лікарем: «Можливо, я ліпше щось вип’ю?».

«Навряд чи це можливо, синку», – відповів лікар. Довелося переходити до плану Б: я повернувся до Аарона та попросив його допомогти мені втекти. Я все спланував заздалегідь. Аарон повинен був відволікти лікарів, упавши із оглядового столу, і тоді я зміг би розвернути свій візок і викотитися з кімнати. Та мені завадила мама. Але хитрунка-сестричка встигла-таки вискочити з кабінету. Медсестра зловила її в коридорі. Тоді Мішель руками і ногами уперлася в дверний отвір, і її ніяк не вдавалося затягти до кабінету. Моя героїня!

Нашу істерику чула вся клініка. Лікарі позбігалися подивитися, в чому справа, бо ми кричали, як різані. На жаль, незабаром до кабінету прибуло підкріплення. Двоє тримали мене, а третій робив укол. Я завивав, як справжній банші (фігура ірландського фольклору, жінка, яка, згідно з повір’ями, з’являється біля будинків приречених на смерть людей і своїми характерними стогонами і плачем оповіщає про їхню смерть. – Прим. ред.).

Коли вони намагалися зробити мені укол, я так звивався, що цю процедуру довелося здійснити кілька разів! А від моїх криків на парковці навіть спрацювала сигналізація у кількох машин. Не знаю, як нам – мені з сестрою і братом, нашій мамі й співробітникам клініки – вдалося пережити той день. Ми ридали всю дорогу додому.

Через страх біль виявився сильнішим, ніж міг би бути. Мені просто треба було спокійно дозволити зробити укол. Я сам посилив біль, тому що не міг подолати страх. В результаті мені боліло аж два дні замість одного.

Запам’ятайте цю маленьку історію з мого дитинства: коли ви дозволяєте страхам керувати вашими діями, то заробите зайвого болю в дупі!