Розділ 6 Без рук, та не без сил

Моя мама була медсестрою, а батько сантехніком. Тато перший вигадав, як я зможу самостійно митися і мити голову. Він переніс крани так, щоб я міг дотягнутися до них плечима. Мама принесла диспенсер для мила, до якого не доводилося торкатися руками. Він запускається педаллю. Такими диспенсерами користуються лікарі. Ми пристосували його так, щоб я міг вичавлювати мило і шампунь, наступаючи на педаль.

Потім ми з татом придумали настінний тримач для електронної зубної щітки. Я міг вмикати і вимикати його, натискаючи на вимикач, і чистити зуби, нахиляючись в різні боки.

Я сказав батькам, що хочу самостійно вдягатися. Мама зробила мені шорти на липучці, щоб я надягав і знімав їх самостійно. Сорочки на ґудзиках завжди були проблемою, тому ми знайшли такі сорочки, які можна було надягати і знімати, не розстібаючи.

Мій страх змусив нас утрьох вирішити складну, та водночас дуже цікаву задачу: як зробити мене більш незалежним. Пульти дистанційного керування, мобільні телефони, комп’ютерні клавіатури і дистанційне відчинення дверей стали для мене справжнім подарунком долі, тому що я міг користуватися ними з допомогою маленької ступні.

Деякі наші винаходи не були останнім досягненням техніки. Я навчився відключати домашню сигналізацію за допомогою носа. Затиснувши між підборіддям і грудьми ключку для гольфу, вмикав світло і відчиняв вікна в будинку.

Не буду вдаватися в деталі (що цілком зрозуміло), але скажу, що ми придумали чудовий спосіб, щоб я міг самостійно користуватися туалетом. Деякі наші пристрої ви можете побачити в YouTube: https:// www.youtube.com/watch?v=0DxlJWJ_WfA

Певна річ, там не висвітлюється проблема туалету.

Я досі вдячний Лорі за те питання про мою гідність. Я вдячний власному страхові залежності. Я не хотів бути тягарем, і це змусило мене стати більш незалежним. Те, що я зміг справитися з певними речами, яких інші люди взагалі не помічають, вселили в мене неймовірну впевненість. Я б ніколи не зробив цього кроку, якби не ті негативні емоції, які я зумів перетворити на позитивну енергію.

Ви можете зробити те ж саме. Спрямуйте енергію своїх страхів на позитивні дії, які наблизять вас до здійснення ваших мрій.

Страх заганяє в рамки

Страхи, що паралізують вас, можна здолати за допомогою страху. Згадайте свій найбільший страх. Припустімо, ви боїтеся опинитися перед великою аудиторією і раптово забути текст виступу. Мені цей страх дуже добре знайомий. А тепер уявіть те страшне, що може статися: ви забули текст і під улюлюкання слухачів з ганьбою полишили сцену. Запам’ятали? Гаразд. А тепер уявіть, що ви з тріумфом виступили, і слухачі стоячи нагородили вас оваціями.

Тепер запам’ятайте другий сценарій і згадуйте його частіше. Щоразу, готуючись до виступу, пропускайте сценарій з улюлюканням й одразу переходьте до овацій. Це працює для мене, спрацює і для вас.

Аналогічний спосіб подолання страхів – уміння у слушну мить згадати реальну подію з життя, коли ви проявили наполегливість і вирішили проблеми. Наприклад, коли я боюся і нервую через зустріч із важливою людиною, наприклад, з Опрою Вінфрі, я просто порпаюсь у банку пам’яті, щоб набратися хоробрості.

Ти боїшся зустрічатися з Опрою? А що вона зробить – відріже тобі руки і ноги? Стривай, та ти ж і так чверть віку без рук і ніг! Опро, я готовий зустрітися з тобою! Обійми ж мене!

Паралізований страхом

В дитинстві я відчував доволі природний дитячий страх – страх перед лікарями зі шприцами. Коли потрібно було робити необхідні щеплення від скарлатини, кору або грипу, я ховався від мами. Почасти, ця проблема пояснювалася тим, що у лікарів було надто мало місць для уколів на моєму тілі. Іншим дітям можна робити уколи в руку або дупу. У мене залишалася сама лише дупа. А оскільки моя дупа розташовувалася досить низько до землі, уколи були особливо болючі для мене, навіть якщо їх намагалися робити якомога вище. Після уколу я впродовж дня кепсько почувався.

Через інвалідність у дитинстві я був улюбленою мішенню для лікарів зі шприцами, і страх перед ними міцно укорінився в моїй душі. Щойно я бачив шприц, то мало не втрачав свідомості.

У початковій школі дві медсестри, які не знали моєї історії або погано знайомі з анатомією, затиснули мене між собою і зробили уколи у плечі – туди, де практично не було ні м’язів, ні жиру. Це було так жахливо, а біль такий сильний, що я попросив свого друга Джері котити мого візка, бо сам мало не втрачав свідомості. Джері покотив візок, а я й справді знепритомнів. Бідолашний Джері не знав, що робити. Він закотив мій візок у кабінет фізики (а я вже практично сповз із сидіння) і попросив учителя допомогти.

Знаючи мій страх перед уколами, мама не попереджала ні мене, ні брата і сестру про те, що ми йдемо до лікаря робити щеплення. Коли мені було близько дванадцяти років, такий похід перетворився на подію, гідну сімейного літопису. Мама сказала, що ми йдемо на звичайний шкільний «медогляд». Я ще в приймальні відчув недобре. Ми побачили, як маленька дівчинка приблизно мого віку заходить до кабінету, а звідтіля до нас долинув її плач.

«Ви це чули? – запитав я в Аарона і Мішель. – Вони зроблять нам уколи!». Страх мій був нездоланний. Я впав у паніку, ридав і верещав, кричав, що не хочу уколів, що це занадто боляче, що я хочу додому. Оскільки я був найстаршою дитиною в сім’ї, молодші теж розплакалися за моїм прикладом і просилися додому.