Розділ 7 Не дозволяйте власним страхам пускати коріння

Не дозволяйте власним страхам пускати коріння

Напевно, ви вже здогадалися, що мої дитячі невдачі – то довга і сумна історія. Я падав зі столів, високих стільців, ліжок, сходинок і пандусів. Я не мав рук, щоб утриматися. Зазвичай я розбивав собі підборіддя, носа й лоба. Часто я доволі серйозно травмувався.

Та я ніколи не втрачав духу. «Сім разів упади, а вісім підведись» – це японське прислів’я найкраще передає формулу мого успіху.

Всі зазнають невдач, навіть найкращі з-поміж нас. Ті, хто їх ще не зазнавав, першу сприймають як останню. Ми повинні запам’ятати, що життя – це не іспит, який можна скласти або не скласти, а шлях спроб

і помилок. Ті, хто домагається успіху, навчаються на власних помилках. Вони вважають невдачі тимчасовими і вчаться на них. Всі успішні люди, яких я знаю, припускалися помилок. Але вони певні, що без цього не було б успіхів. Вони падали, та не здавалися. Визнавали існування проблем, починали працювати ще наполегливіше і знаходили творчі рішення. Якщо вони п’ять разів зазнавали невдачі, то докладали зусиль у п’ять разів більше. Вінстон Черчилль дуже влучно сказав: «Успіх – це здатність рухатись від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму».

Якщо ви не здатні подолати свої невдачі, то, можливо, це пояснюється тим, що ви їх персоналізуєте. Невдача не робить вас невдахою, так само, як промах не робить великого футболіста пересічним. Поки ви в грі й продовжуєте боротися, ви будете переможцем.

Якщо ж ви не хочете боротися, то ваша проблема не в програші, а в вас. Щоб домогтися успіху, необхідно відчути себе гідним його і працювати заради цього.

Під час виступів я часто демонструю свою філософію невдачі: падаю на живіт і продовжую спілкуватися зі слухачами з такого положення. З огляду на те, що у мене немає ні рук, ні ніг, можна припустити, що я не спроможний самостійно піднятися. Слухачі теж часто так вважають.

Батьки кажуть, що я навчився підніматися з горизонтального положення ще в ранньому дитинстві. Вони всюди розкладали подушки, щоб я міг спиратися на них. Але я все робив по-своєму, хоч це і непросто. Я підповзав до стіни, крісла або дивана, упирався чолом і поступово піднімався у вертикальне положення.

Це було нелегко. Спробуйте, якщо захочете. Ляжте на живіт і спробуйте піднятися на коліна без допомоги рук і ніг. Не надто комфортно, еге ж? Але що краще – піднятися чи й далі лежати? Ви не пристосовані повзати по землі. Людина повинна знову і знову підніматися, щоб повністю реалізувати свій потенціал.

Коли під час своїх виступів я демонструю, як підводжусь, то часом натрапляю на несподівані перепони. Зазвичай я виступаю з піднятої платформи, зі сцени або навіть зі столу, встановленого у класі або конференц-залі. Під час однієї зустрічі в школі я впав, тому що перед моїм виступом хтось із добрими намірами ретельно полірував поверхню столу. Стільниця була слизькою, як олімпійська ковзанка. Я марно шукав бодай якийсь невідполірований клаптик столу. Виникло доволі незручне становище, бо мені довелося перерватися і попросити про допомогу: «Подайте хтось мені руку, будь ласка!».

А ще якось я виступав на доброчинному вечорі у Г’юстоні перед вельми солідною публікою. Серед слухачів були колишній губернатор Флориди Джеб Буш із дружиною. Я збирався говорити про те, що ніколи не можна здаватися, і, як завжди, впав на живіт. Публіка, як зазвичай, принишкла.

«Всі ми час від часу падаємо, – сказав я. – Невдача – то як падіння. Ви повинні продовжувати боротися і ніколи не здаватися, не забувати про свої мрії».

Слухачі уважно дивилися на мене. Та перш ніж я зумів показати, що піднятися можу навіть я, незнайома жінка з заднього ряду кинулася до мене.

«Дозвольте я вам допоможу», – сказала вона.

«Але мені не потрібна допомога, – процідив я крізь зуби. – Це частина мого виступу».

«Дурниці, – наполягала вона. – Дозвольте мені допомогти вам».

«Пані, я не потребую допомоги. Заради Бога, йдіть.

Я маю продовжувати виступ».