Розділ 4 Безмежно любіть себе недосконалого

Безмежно любіть себе недосконалого

Одного разу під час поїздки Східною Азією я виступав перед трьомастами бізнесменами і підприємцями в Сінгапурі. По виступі в холі до мене підійшов солідний джентльмен. Він здавався таким само успішним і впевненим у собі, як решта. Тому перші слова його мене вразили.

«Ніку, – сказав він, – допоможіть мені».

Я довідався, що він власник трьох банків, але потребує допомоги, бо матеріальні блага не захищають його від моральних страждань.

«Я маю прекрасну доньку. Їй чотирнадцять років. З якоїсь незрозумілої причини вона дивиться на своє відображення в дзеркалі й каже, що почувається потворою. Це розбиває мені серце! Невже вона не розуміє, що прекрасна? Як змусити її побачити те, що бачу я?».

Легко зрозуміти страждання цієї людини: найбільші муки для батьків – бачити, як страждають їхні діти. Він намагався допомогти дочці позбутися ненависті до себе. Це було необхідно: якщо ми не приймаємо себе молодими і здоровими, то що ж буде далі, коли ми постаріємо і почнемо хворіти? Якщо ми з якоїсь дивної причини ненавидимо себе, це легко може перерости в інші, такі ж негативні й шкідливі для життя почуття. Юнацька невпевненість може збити вас на слизьке – варто лишень зосередитися на власних недоліках, знехтувавши достоїнствами.

Біблія вчить нас тому, що ми «дивовижні». То чому ж нам так важко любити себе такими, якими ми є? Чому нас часто переповнює відчуття того, що ми не достатньо вродливі, не достатньо високі, не достатньо стрункі?

Упевнений, що той сінгапурський батько оточив свою дочку любов’ю і турботою, намагаючись зміцнити її впевненість в собі й підвищити самооцінку. Наші батьки і близькі люди готові зробити для нас все, але досить уїдливої зауваги однокласника, начальника або колеги – і зусилля їхні зводяться нанівець.

Ми засмучуємося і перетворюємося на жертву. І все через те, що ми починаємо оцінювати себе через думку інших людей, починаємо порівнювати себе з іншими. Коли ви не готові прийняти себе, то ще менше готові прийняти інших людей. І це призводить до самотності та ізоляції. Одного разу я виступав перед групою підлітків. Я розповідав про те, як бажання бути популярним змушує людей гнобити тих, хто не такий вродливий і спортивний. Щоб донести свою думку, я прямо запитав: «Хто з вас хотів би бути моїм другом?».

До моєї втіхи, більшість слухачів підняли руки. Але потім я поставив ще одне запитання, відповісти на яке було складніше: «То вам байдуже, як я виглядаю?». Слухачі принишкли. Ми щойно говорили про те, як підлітки намагаються бути такими, як усі: правильно вдягатися, стильно стригтися, не бути занадто гладкими або занадто худими, бути в міру засмаглими.

«І що ж виходить: ви хочете дружити з хлопцем, котрий не має рук і ніг? З людиною, котра найбільше не подібна до тих, кого вам досі доводилося бачити. Водночас ви ігноруєте своїх однокласників тільки за те, що у них джинси не тієї марки або їхня фігура не підходить для показу мод?».

Коли ви критично оцінюєте самого себе, то заразом надміру критичні й до інших людей. Любіть і приймайте себе так, як любить вас Бог. І тим самим ви прокладаєте шлях до спокою і задоволення.

Проблеми, з якими стикаються підлітки і молодь, у всьому світі практично однакові. Мені запропонували виступити перед молоддю в Китаї та Південній Кореї, оскільки в цих країнах, що стрімко розвиваються, надто багато молоді страждають на депресію і думають про самогубство.

Я приїхав до Південної Кореї саме тоді, коли у Ванкувері відбувалися зимові Олімпійські ігри 2010 року. Приємно було бачити національну гордість і ентузіазм корейців, коли південнокорейська «королева» фігурного катання Ю-на Кім завоювала для своєї країни перше олімпійське золото. Інтерес до її виступу був такий великий, що під час фіналу фондовий ринок країни майже зупинився.

Я брав участь у документальному фільмі, який демонстрували в християнських громадах Кореї (а в цій країні доволі багато християн). Тому я отримав кілька запрошень. У цій країні неймовірний сплеск віри. Служителі з церкви Оннурі розповіли, що південнокорейці пристрасно займаються місіонерською роботою, що за десять-двадцять років південнокорейських місіонерів стане значно більше, ніж місіонерів з Північної Америки, і це чудово, оскільки за розмірами Південна Корея не може змагатися з величезною Америкою.

Коли ми опинилися в Сеулі, я був вражений величезною кількістю церков. У столиці функціонують три найбільші християнські церкви світу. Хоча всього сто років тому християн у Південній Кореї майже не було, сьогодні чи не третина з 48-мільйонного населення країни вважає себе християнами. Я виступав у євангельській церкві Йойдо, паства якої налічує понад вісімсот тисяч осіб. Церква має двадцять один храм по всій країні.

Ми виступали в церквах. Молитовні зібрання були незабутніми – люди голосно молилися, дзвін сповіщав про початок нової служби. Однак, незважаючи на стрімке духовне зростання, люди в цій країні переживають сильний стрес, оскільки дуже багато працюють. Навантаження у школах, в силу конкуренції, також доволі високе. Молоді люди страждають через те, що прагнуть зайняти перше місце, що, природно, вдається небагатьом. А якщо їм не вдається посісти провідне становище, вони почуваються невдахами. Я розповів про те, що провалений іспит ще не привід відчувати себе невдахою. Всі ми цінні для Бога і повинні любити себе так само, як Він любить нас. Любов до себе і прийняття себе не мають нічого спільного з самозакоханістю і егоїзмом. Така любов до себе безкорислива. Ви даєте більше, ніж отримуєте. Ви пропонуєте, хоча вас не просять. Ви ділитеся, коли самі далеко не все маєте. Ви любите себе таким, яким ви є. Ви щасливі тим, які ви є, тому що це робить щасливими тих, хто поруч із вами.

Та якщо ви не можете любити себе, бо вас ніхто не любить? Боюся, такого просто не буває. І ви, і я – діти Божі. Кожен із нас може розраховувати на Його безмежну любов, Його милосердя і Його прощення. Ми повинні любити себе, розуміти власну недосконалість і прощати собі помилки, бо так задумав нас Бог.

Під час поїздки Південною Америкою я виступав у центрі реабілітації наркоманів у Колумбії. Наркомани і колишні наркомани настільки не цінували самих себе, що практично знищили себе зіллям. Я сказав їм, що попри їхню залежність Бог любить їх. Коли через перекладача я знову і знову говорив їм про те, що Бог любить їх, обличчя їхні освітив промінь надії. Якщо Бог готовий простити наші гріхи і любити нас такими, якими ми є, то чому ж ми самі не можемо пробачити і прийняти себе? Як дочка сінгапурського банкіра, ці колумбійські наркомани втратили себе, бо з якоїсь причини перестали цінувати власне життя. Їм здавалося, що вони недостойні того доброго, що може запропонувати життя. Я сказав їм, що всі ми гідні любові Бога. Якщо Він прощає і любить нас, то і ми повинні прощати і любити себе, і боротися за ліпше життя.