Розділ 4 Безмежно любіть себе недосконалого

Гігантський прищ залишився на моєму носі. Я молився, щоб він зник, але потім зрозумів, що яскравий червоний прищ на носі відволікає увагу від відсутності у мене кінцівок. «Якщо люди не хочуть спілкуватися зі мною, це їхня проблема», – вирішив я.

Коли я помічав, що хтось дивиться на мій прищ, то починав жартувати. Я казав, що відрощую новий ніс, аби продати його на чорному ринку. Коли люди розуміли, що я можу посміятися над собою, вони сміялися разом зі мною. Зрештою, прищі були у всіх! Навіть у Бреда Пітта!

Часом ми дозволяємо нашим маленьким проблемам перерости у щось серйозне, бо надто серйозно їх сприймаємо. Прищі – це дрібна проблема. Всі ми недосконалі, деякі більше, ніж інші. Кожен має свої недоліки. Дуже важливо не надавати занадто великого значення дрібним бородавкам і зморшкам, оскільки колись у вашому житті станеться щось по-справжньому серйозне, і що тоді ви робитимете? Повірте, прищі на носі – не найбільша проблема. Будьте готові посміятися над дрібними витівками життя.

Сміх знімає стрес, оскільки вивільняє ендорфіни. Ці гормони зміцнюють імунну систему, поліпшують кровообіг і постачають мозок киснем. Непогано, чи не так? Дослідження показують, що сміх робить нас привабливішими. Подвійна удача!

Краса сліпа

А знаєте, що й справді кумедно? Кумедна марнота, бо щойно ви відчуваєте себе красивим, сексуальним і гідним обкладинки журналу People, як життя одразу ж підносить вам урок, який змусить зрозуміти, що краса – в очах того, хто споглядає. Зовнішність неважлива, важливо те, що всередині.

Нещодавно я познайомився зі сліпою австралійською дівчинкою. Ми брали участь у благодійному марафоні – збирали кошти на медичне обладнання для дитячої лікарні. Дівчинці було близько п’яти років. Її мати познайомила нас після мого виступу. Мати пояснила їй, що я народився без рук і без ніг. Часом сліпим кортить доторкнутися до мене, щоб зрозуміти, як виглядає людина без кінцівок. Я не заперечую. Коли дівчинка запитала, чи може вона «подивитися», я одразу ж дозволив. Мама провела дитячою ручкою по моїх плечах і по моїй крихітній лівій ступні. Дівчинка доволі дивно відреагувала. Вона була дуже спокійна, коли обмацувала мої плечі і чудну ступню. А коли вона торкнулася мого обличчя, то відразу ж скрикнула!

Це було кумедно.

«Що сталося? Тебе налякало моє прекрасне обличчя?» – розсміявся я.

«Ні! Ти весь укритий волоссям! Ти вовк?».

Досі вона ніколи не зустрічала бороданів. Коли вона торкнулася мого обличчя, то злякалася. Вона сказала матері, що їй дуже шкода, що я такий волохатий! У дівчинки було своє уявлення про красу, і моя борода геть не вписувалася у цей образ. Я не образився. Навпаки, був радий вкотре згадати, що краса – в очах (і руках) того, хто споглядає.

Цінуйте власну унікальність

Ми, люди, – дивні істоти. Першу половину життя гаємо на те, щоб бути як усі, а другу половину на те, щоб виділитися з натовпу. Чому це відбувається? У цьому винен я, і ви, звичайно, теж, оскільки це явище універсальне, характерне для людської природи. Чому ми не можемо бути задоволені тим, що маємо? Чому нам недостатньо усвідомлювати, що ми є Божими створіннями, народженими на славу Його?

У дитинстві я страшенно хотів бути таким, як усі. Це почуття властиве всім підліткам. Чи траплявся вам підліток, котрий хотів би бути «іншим»? Якому хотілося б одягатися, розмовляти і поводитися не так, як усі? Хто хоче бути аутсайдером, якщо всі довкола носять однаковісінький чорний одяг, фарбують нігті чорним лаком, а губи чорною помадою, і підводять чорною тушшю очі? Всім хочеться бути такими, як усі.

Татуювання і пірсинг вважалися символом молодіжного бунту і яскравого індивідуалізму. Сьогодні ж татуювання і пірсинг можна побачити на будь-якій матусі в сусідній крамниці. Напевно, є кращий спосіб підкреслити свою індивідуальність, ніж слідування тій само моді, якій слідують тітоньки з торгового центру, чи не так?

Я вирішив, що моя краса полягає в тому, що я відмінний від інших, не такий, як усі. Я – унікальний. Ніхто не назве мене «звичайним хлопцем». Можливо, мене важко помітити в натовпі, але я точно виділяюся! Таке ставлення допомогло мені й може допомогти вам.

Я часто помічав, що діти і дорослі, побачивши мене вперше, дивно реагують. Дітям здається, що я прибулець з іншої планети, що я – монстр. У підлітків більш химерна уява, тому я їм видаюся жертвою маніяка з сокирою або когось жахливого у такому ж дусі. Дорослі теж дивно висновують. Вони часто вважають мене манекеном або героєм «Маппет-шоу».

Якось я провідував своїх родичів у Канаді, і вони вперше взяли мене на Геловін. Вони знайшли велику страшну маску, яка затуляла все моє тіло, і давай катати мене від дверей до дверей. Спершу реакція людей була доволі нейтральна. Ми зрозуміли, що вони не вважають мене справжнім. Коли жінка пригостила нас цукерками, я подякував їй.

Вона зойкнула і відскочила.

«У вас там дитина? – запитала вона. – Я гадала, ви катаєте ляльку!».