Розділ 4 Безмежно любіть себе недосконалого

Коли вам буде кепсько чи боляче, підійдіть до люстра і знайдіть в собі щось таке, що вам сподобається. І необов’язково щось фізичне. Згадайте про свій талант, рису характеру або щось, що змусить вас краще ставитися до самого себе. Зосередьтеся на цій перевазі. Будьте вдячні за неї. Зрозумійте, що ваша краса і вартісність виникають саме з вашої унікальності.

Не прибідняйтеся. Не торочте без угаву: «Я не маю нічого особливого». Часом ми дуже жорстокі до себе, особливо, коли порівнюємо себе з іншими, і порівняння це виявляється не на нашу користь. Я повсякчас це спостерігаю, спілкуючись із підлітками. Багато з них страждають від того, що їх ніхто і ніколи не полюбить. Ось чому я завжди кажу їм: «Я люблю тебе таким, який ти є. Ти прекрасний для мене».

Це прості слова від дивної з вигляду сторонньої людини. Я повторюю їх знову і знову, виступаючи в школах і в молодіжних групах. Мої прості слова зачіпають дуже важливі струни. І реакція на них завжди просто приголомшлива.

Зазвичай залою шириться перешіптування і приглушений шум. Очима я знаходжу дівчину з опущеною головою або хлопця, котрий затулив обличчя руками. А потім емоції накривають усю залу. По щоках підлітків течуть сльози. Плечі здригаються від придушених ридань. Дівчата обіймають одна одну. Юнаки виходять із зали, щоб ніхто не бачив їхніх облич.

Коли це сталося вперше, я нічого не зрозумів. Що відбувається? Чому вони так емоційно реагують?

Мої слухачі самі відповіли на ці питання. Після виступів до мене підходять молоді та літні люди. Всі вони хочуть обійняти мене і поділитися своїми почуттями. Реакція їхня приголомшлива. Буває, вони годинами чекають у черзі.

Я став доволі симпатичним чоловіком, однак люди стоять у черзі, щоб обійняти мене, зовсім не з цієї причини. Вони вдячні мені за те, що я пробудив у них дві потужні сили, яких їм так бракувало: безкорисливу любов і вміння приймати себе такими, якими вони є. Дівчина, про яку я щойно розповідав, одна з багатьох моїх кореспондентів, яким здається, що життя їхнє добігло кінця, бо вони розучилися любити себе. Коли тобі боляче, ти зводиш довкола себе мури, щоб більше не відчувати болю. Та неможливо оточити муром власне серце. Якщо ви полюбите себе такими, якими ви є, то люди до вас потягнуться і відчують вашу красу.

Любіть себе до такої міри, щоб уміти покепкувати над собою

Наші друзі та близькі по сто разів на день повторюють, що ми гарні, любі, а все погане минеться. Але дуже часто, почувши подібне, ми просто знизуємо плечима і забуваємо про це. Я робив це впродовж тривало часу. Батькам тижнями доводилося заспокоювати мене, бо вагомішими за їхні слова для мене були слова, сказані ровесниками, котрі дражнили мене на вулиці. Та варто було комусь із моїх однолітків оцінити мене, як я змінився. Коли одна дівчинка сказала мені, що я «симпатичний», я впродовж місяця перебував на сьомому небі від щастя.

Звичайно, потім, у тринадцять років, я прокинувся з прищем на носі. Це було негарно. Величезний, червоний прищ.

«Подивися лишень на це, – сказав я мамі. – Це жахливо!».

«Не розчісуй», – відповіла мама.

«Чим, цікаво, мені це розчісувати?», – подумав я. Я подався до школи, почуваючись найпотворнішою людиною на планеті. Щоразу, коли я бачив своє відображення у вікнах, мені хотілося втекти кудись і сховатися. На мене дивилися всі. Я сподівався, що все мине, та за два дні прищ тільки збільшився. Це був найбільший червонезний прищ у цілому світі.

Я почав думати, що невдовзі він важитиме більше за мене.

Жахливий прищ ніяк не проходив! Він залишився на моєму носі й через вісім місяців. Я почувався червононосим Рудольфом, оленем Санта-Клауса. Нарешті мама вирішила відвести мене до дерматолога. Я сказав, що хочу позбутися цього прища, навіть якщо для цього знадобиться операційне втручання. Лікар роздивився прищ крізь величезну лупу і сказав: «Здається, це не прищ».

«Хай що б то було, – подумав я, – я хочу цього позбутися».

«Запалилася сальна залоза, – сказав лікар. – Я можу її або вирізати, або припекти, та в будь-якому разі, у тебе залишиться шрам, що буде значно більший за цю маленьку червону цятку».

Маленька червона цятка?

«Та вона така величезна, що я через неї нічого не бачу», – обурився я.

«То ти волієш на все життя залишитися зі шрамом?» – запитав лікар.