Розділ 1 Як не можете дочекатися дива – створіть його

«Я розумію його почуття, – подумав я. – Я вже пережив те, що йому ще тільки належить». Дивлячись на Деніела, я відчував глибинний зв’язок із ним. Мене охопили забуті почуття невпевненості, пригніченості і самотності. Я майже не міг дихати, обливався потом. У мене голова йшла обертом. То не був напад паніки. Просто в моїй душі прокинулася дитина.

А потім на мене зійшло одкровення, що сповнило мене відчуттям спокою. В дитинстві я не знав нікого в такому от становищі, хто міг би повести мене, допомогти мені. Однак у Деніела є я. Я можу допомогти йому. Мої батьки можуть допомогти його батькам. Йому не доведеться проходити через те саме. Можливо, я зможу позбавити його того болю, якого сам зазнав. Я вже впевнився у тому, що жити без рук і ніг складно, однак зумів це подолати. Ніщо не змогло завадити мені знайти свій шлях у житті.

Я радий, що надихаю і підбадьорюю інших людей. Навіть якщо не зміню планету так, як хотілося б, однаково знаю, що не згаю намарно життя. І ви повинні повірити в те, що в ваших силах зробити те ж саме.

Життя без сенсу не дає надії. Життя без надії не дає віри. Якщо ви знайдете спосіб наповнити своє життя сенсом, то знайдете і надію, і віру. І надія, і віра поведуть вас уперед, в майбутнє.

Я прийшов до церкви, щоб надихнути і підбадьорити інших. Коли люди побачили хлопчика, геть такого, як оце я, вони влаштували йому овацію. Він послужив промовистим доказом того, як я змінив життя багатьох людей, особливо тих, хто зіткнувся з серйозними проблемами – як от Деніел і його батьки.

Це було настільки дивно, що мені захотілося поділитися своїми почуттями з усіма присутніми. Я запросив Деніела і його батьків піднятися на сцену.

«У житті не буває збігів, – сказав я. – Кожен крок запланований Богом. Те, що така ж дитина, без рук і ніг, виявилася у нашій церкві, це не збіг».

По цих словах Деніел обдарував прихожан сяйливою усмішкою. Коли батько підняв малюка вгору, запанувала тиша. Побачивши юнака і малюка з однаковим каліцтвом, люди заплакали. Почулося тихе схлипування.

Я рідко плачу. Та коли всі навколо заголосили, я теж не стримав сліз. Увечері вдома і слова не промовив, і далі думав про дитину і про те, що сам відчував у його віці. Про те, що він відчуватиме, дорослішаючи, з якими випробуваннями і жорстокістю йому належить зіткнутися. Я розумів, що він страждатиме, і мені шкода було його. Та я розумів і те, що ми з батьками зможемо полегшити життя малюка і його батьків. Я знав, що зустрічатимуся з цим хлопчиком, даруватиму йому надію. Мої батьки пройшли той самий шлях, та ніхто їм не допомагав. І я був упевнений в тому, що вони будуть вдячні за можливість допомогти цій родині.

Момент істини

То була сюрреалістична, приголомшлива мить. Мені аж мову відібрало, що зі мною вкрай рідко трапляється. Коли Деніел подивився на мене, моє серце розтануло. Я все ще згадував власне дитинство. Я не бачив нікого, хто був би схожий на мене. Мені страх як кортіло знати, що я не самотній, не відрізняюся від будь-якої іншої людини на цій землі. Я відчував, що ніхто не розуміє моїх хвилювань. Ніхто не міг по-справжньому зрозуміти мій біль і мою самоту.

Згадавши власне дитинство, я був вражений силою болю, якого мені завдавала моя неподібність до інших людей. Коли мене дражнили або мучили, біль ставав нестерпним. Але порівняно з Деніелом він здавався незначним. Я відчув безмежну милість і силу Бога.

Я ніколи не бажав, щоб хтось був таким само калікою, як я. Було шкода малюка Деніела. Але Бог привів цю дитину до мене, щоб я полегшив його тягар. Мені здалося, що Бог підморгує мені і каже: «То що, тепер бачиш, що Я маю є для тебе план?».

Зберися із силами

Певна річ, я не знаю всіх відповідей. Не уявляю, з яким болем і проблемами доводиться стикатися вам. Я прийшов у цей світ калікою, та я ніколи не зазнавав болю насильства або нехтування. Мені ніколи не доводилося переживати біль зруйнованої сім’ї. Я ніколи не втрачав батька, матір, брата чи сестру. У світі багато проблем, які мене обійшли. Я певен, що моє життя в тисячу разів легше за життя багатьох людей. У мить, коли я озирнувся і побачив над натовпом Деніела, я збагнув, що сталося диво, про яке я молився все життя. Бог не зробив дива для мене. Але він зробив мене дивом для маленького Деніела.

Мені було двадцять чотири роки, коли відбулася ця зустріч. Увечері мене обійняла матір хлопчика, Патті, і сказала, що наша зустріч стала для неї кроком у майбутнє. Їй здалося, що вона обіймає власного дорослого сина.

«Ви не уявляєте, – сказала вона. – Я молилася, щоб Бог послав мені знак того, що Він не забуває мене і мого сина. Ви – диво. Ви – наше диво!».

Найдивовижніше, що тієї неділі мої батьки летіли з Австралії, щоб провідати мене – вперше за той рік, що я прожив у Сполучених Штатах. За пару днів мої мама і тато зустрілися з Деніелом і його батьками. Повірте, їм було про що поговорити!

Кріс і Патті вважали мене благословенням для Деніела, але мої батьки стали справжнім благословенням для них самих. Хто краще за моїх батька і маму зміг би розповісти їм про те, як ростити і виховувати дитину без рук і ніг? Ми могли дати цим людям не тільки надію, а й справжні докази того, що Деніел матиме змогу жити майже нормальним життям, і ще відкриє в собі таланти, якими ділитиметься з людьми. Ми змогли передати свій досвід, надихнути і підтримати їх. Ми довели їм, що життя без кінцівок може бути цілком щасливим.

Та й Деніел став благословенням для мене. Він дав мені значно більше, ніж я йому, оскільки був сповнений сил і радості. І це стало для мене ще однією, геть несподіваною нагородою.