Розділ 1 Як не можете дочекатися дива – створіть його

Досі я все ще сумнівався у власній цінності, вважав, що просто спілкуюся з групами підлітків. Але, по-перше, дівчина назвала мене «прекрасним» (і це було приємно). А, по-друге, я вперше зрозумів, що мої виступи можуть бути корисними для інших людей. Ця дівчина змінила мій світогляд. «Можливо, я й справді здатен щось зробити для цього світу?» – подумалося мені.

Такі історії допомогли мені зрозуміти, що попри інвалідність я можу зробити для цього світу щось дуже важливе, а люди готові слухати мене. Вони повірили мені. Інстинктивно відчули, що мої слова можуть допомогти їм вирішити власні проблеми. Бо варто подивитися на мене, щоб зрозуміти, що мені довелося подолати і з чим зіткнутися.

Бог використовував мене, щоб достукатися до людей у великій кількості шкіл, церков, в’язниць, сиротинців, лікарень, стадіонів і конференц-залів. Я зміг обняти тисячі людей і сказати їм, наскільки вони дорогоцінні для світу. Для мене було щастям пояснити цим людям, що Бог має на них плани. Господь узяв моє незвичайне тіло і наділив мене здатністю надихати людей. У Бога є плани на людей, плани, які дають людям надію і майбутнє.

Нехай це станеться

Часом життя видається нам жорстоким. Буває, що все погане накопичується, і, здається, що вже немає виходу. Можливо, у вашому житті такого не траплялося. А можливо, ви все ще не впевнені в тому, що це може статися з вами.

Але ми з вами – звичайнісінькі смертні, і наше уявлення про світ дуже обмежене. Ми не можемо передбачати майбутнє. Це добре і погано водночас. Я хочу сказати вам: майбутнє може виявитися набагато ліпшим, ніж ви гадали. Та ви повинні цього домогтися! Тож піднімайтеся і вперед!

І немає різниці, гарне у вас життя і ви прагнете ще його поліпшити, а чи воно таке поганюче, що вам і з ліжка не хочеться підводитися. Факт залишається фактом: те, що відбувається з вами тут і зараз, цілком залежить від вас і вашого Творця. Так, звичайно, не все ми здатні контролювати. Дуже часто з людьми, навіть найпрекраснішими, відбуваються жахливі речі. Можливо, життєві негаразди здаються вам несправедливими. Та коли вже так сталося, боріться і намагайтеся поліпшити ситуацію. Можливо, вам сутужно або стають на заваді інші люди. Коли я вирішив публічні виступи зробити справою свого життя, навіть батьки сумнівалися в правильності мого рішення.

«Тобі не здається, що ти міг би стати звичайним бухгалтером і мати приватну практику? – запитував батько. – Це більше тобі б підходило».

Так, з точки зору кар’єри, бухгалтерія підходила мені більше, бо мені легко давалася математика. Та змалечку я жадав ділитися своєю вірою і надією на краще. Коли людина визначає свою справжню мету, в ній пробуджується пристрасть. І тоді починаєш жити заради цієї мети.

Якщо ви й досі шукаєте шлях у житті, не лякайтеся скрути й депресії. Це марафон, а не спринт. Пошук сенсу життя – ознака зростання, дорослішання, виходу за межі, розвитку власних талантів. Цілком природно, що час від часу ви оцінюватимете свої досягнення. Ви повинні розуміти, чи й справді ваші дії і пріоритети слугують вищій меті.

Світло на шляху

У п’ятнадцять років я примирився з Богом, перепросив у Нього і попросив настанов. Я просив Його освітити мій шлях і показати сенс життя. Через чотири роки я охрестився, почав говорити про свою віру з іншими людьми. І зрозумів, що знайшов своє покликання. Моя кар’єра оратора і проповідника розвивалася досить успішно. За кілька років сталося дещо несподіване, що вкотре переконало мене в правильності вибору.

Та неділя була схожа на всі попередні неділі. Я прибув у звичайну каліфорнійську церкву, де й мав виступати. На відміну від більшості моїх виступів, які відбувалися у найвіддаленіших куточках землі, цього разу мені треба було виступити поблизу від дому. Християнська церква в Анагаймі розташована неподалік мого будинку.

Я в’їхав до церкви в інвалідному візку, пролунав спів хору, почалася служба. Я влаштувався перед парафіянами, які заповнили величезну церкву, і подумки став готуватися до виступу. Це вперше мені довелося виступати в цій церкві, тому я не думав, що тут мене хтось знає. І раптом я з подивом почув, що хтось гукає мене: «Ніку! Ніку!».

Голос був незнайомим. Я не був певен, що звали саме мене. Однак обернувся і побачив літнього чоловіка, який махав мені рукою.

«Ніку! Поглянь-но сюди!» – знову крикнув цей чоловік.

Помітивши, що йому вдалося привернути мою увагу, він вказав на молодика, котрий стояв поруч із ним у битком набитій церкві. Той тримав на руках дитину. У церкві було так людно, що я помітив лише блиск малюкових очиць, його блискуче темно-русяве волосся і відкриту усмішку.

Чоловік підняв малюка високо вгору, щоб я зміг його розглянути. І раптом я відчув щось неймовірне. Якби у мене були коліна, то вони неодмінно підкосилися б.

У свої півтора року малюк був таким само, як я. Ані рук, ані ніг! У нього не було навіть тієї крихітної ступні, яка була у мене. Я зрозумів, чому ці чоловіки так хотіли, щоб я його побачив. Пізніше я довідався, що малюка звати Деніелом Мартінесом, а його батьків – Крісом і Патті.

Мені треба було готуватися до виступу, та, побачивши Деніела, вірніше, себе в цій дитині, я відчув хвилю почуттів, яким не було виходу. Мене пройняли глибокі співчуття до дитини і її батьків. Та потім на мене накотилися гіркі спогади і негативні емоції. Я подумки повернувся в минуле і зрозумів, що цьому малюкові доведеться повторити мій шлях.