Розділ 1 Як не можете дочекатися дива – створіть його

Під час двох ультразвукових досліджень лікарі не помітили нічого незвичайного. Вони сказали моїм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немає кінцівок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамі мене не показали, але вона відразу ж запитала у лікарів: «З дитиною все гаразд?». У відповідь ані слова. Спливав час, а мамі все ще не показували немовляти. Вона відчула недобре. Лікарі не поспішали вручити їй дитину: викликали педіатра, відійшли в дальній кут кімнати і стали оглядати мене й радитися. Коли мама почула мій голосний плач, заспокоїлася. Та батько, який ще під час пологів помітив, що у мене немає руки, відчув запаморочення, і його вивели із приміщення.

Сестри і лікарі були вражені моїм виглядом. Вони швидко закутали мене в пелюшки. Мама бачила, як засмутилися медики. «Що сталося? – запитала вона. – Скажіть, що з моєю дитиною?».

Лікар не відповідав, але мама наполягала. І тоді він обмежився медичним терміном: «Фокомелія».

Мама все зрозуміла, не могла в це повірити. Фокомелія – це каліцтво, відсутність кінцівок.

А тим часом мій батько перебував у коридорі, на самоті зі страшними думками про те, що сталося з його дитиною. Коли педіатр вийшов, щоб із ним поговорити, він розридався: «Мій син, що з ним? У нього і справді немає руки?».

«Ні, – щонайм’якше відповів педіатр. – У вашого сина немає ані рук, ані ніг».

У батька підкосилися коліна. Він упав на стілець і не міг говорити. Та згодом гору взяв інстинкт чоловіка і батька. Він кинувся у палату, щоб сказати дружині про це, перш ніж вона побачить дитину. Та мама вже все знала і гірко плакала. Лікарі запропонували їй взяти мене на руки, але вона відмовилася і веліла мене забрати.

Сестри плакали, акушерка плакала. І, певна річ, я також плакав! Нарешті вони показали мене мамі. Мама не могла знести цього видовища: у її дитини не було кінцівок.

«Заберіть його, – сказала вона. – Я не хочу торкатися до нього і бачити його».

Батько й досі шкодує про те, що лікарі не дали йому можливості правильно підготувати дружину. Коли вона заснула, він прийшов до мене в дитячу, а потім повернувся до дружини і сказав їй: «Він такий гарненький». Батько запитав, чи не хоче мама подивитися на мене, але вона була занадто приголомшена. Він зрозумів її почуття і поставився до них із повагою.

Моє народження стало для батьків і нашого приходу не святом, а величезним горем. «Якщо Бог – Бог люблячий, – говорили люди, – то чому ж Він дозволяє такому статися?».

Горе моєї матусі

Народження первістка – чудовий привід для згуртування сім’ї. Та коли народився я, моїй матері ніхто не надіслав квітів. Це вразило її та посилило відчай.

Вся в сльозах, вона питала у мого батька: «Невже я не заслужила квітів?». «Вибач мені, – відповів він. – Звісно, ти їх заслужила!». Він пішов у квітковий магазин і повернувся з прекрасним букетом.

Про все це я довідався, коли мені виповнилося зо тринадцять років. Тоді я почав розпитувати батьків про моє народження і про їхню реакцію на те, що я народився без рук і ніг. В той день мені було тяжко у школі. Я розповів про це мамі, і вона плакала разом зі мною. Я сказав їй, як страждаю через те, що не маю рук і ніг. Вона витерла мої сльози і сказала, що вони з батьком вірять в те, що у Господа є для мене якийсь план, і дуже скоро Він його відкриє. Я й далі розпитував батьків. Мої питання були продиктовані звичайною цікавістю. Крім того, цікаві однокласники весь час дошкуляли мені розпитуваннями.

Спершу мене лякало те, що могли повідати батьки. І справді, їм було важко розповісти все. Я не хотів влаштовувати їм допит. Попервах мама й тато були дуже обережні й намагалися мене всіляко захистити. Та я зростав і розпитував їх дедалі наполегливіше. І тоді, зрозумівши, як мені важко, вони розповіли мені про свої почуття і страхи. Почувши, що мама не хотіла взяти мене, новонародженого, на руки, я дуже засмутився (це м’яко кажучи). Як я міг іще почуватися, коли довідався, що навіть власна мати знехтувала мною… Певна річ, я страждав.

Уявіть себе на моєму місці: дуже боляче почуватися зневаженим… Але потім я подумав про те, що зробили для мене мої батьки за цей час. Вони багато разів доводили мені свою любов. До моменту цієї розмови я був уже досить дорослим, щоб подивитися на проблеми очима матері. Перебіг її вагітності був нормальним, і лише інтуїція підказувала: щось не так. Вона була вражена і налякана. Як я повівся б на її місці? Не впевнений, що зміг би впоратися з цим горем так само, як вони. Я поділився з ними своїми думками, і ми знову занурилися в спогади.

Добре, що ми почекали з цією розмовою. До цього часу я вже напевне знав, що батьки мене люблять. Ми продовжували ділитися своїми почуттями і страхами. Батьки допомогли мені зрозуміти: вони свято увірували в те, що Бог створив мене таким задля якоїсь мети. Я був дуже наполегливою і завзятою дитиною. Мої вчителі, батьки інших дітей і сторонні люди часто говорили моїм батькам, що моє ставлення до життя надихає їх. А я усвідомлював, що хай як мені було важко, багатьом ведеться ще важче.

Сьогодні я багато подорожую світом і бачу жахливі страждання. І вдячний за те, що у мене все склалося саме так, а не інакше. Я не зосереджуюся на тому, чого мені бракує. Я бачив дітей-сиріт, які страждають жахливими захворюваннями, бачив молодих жінок, котрі потрапили у сексуальне рабство, бачив чоловіків, що опинилися у в’язниці через те, що вони були занадто бідні, щоб сплатити свої борги. Страждання є скрізь і часом вони нестерпні. Та навіть у найжахливіших нетрях, в серці найстрашніших трагедій є люди, яким вдавалося не тільки вижити, а й залишатися щасливими. У нетрях Міста Сміттярів, на околиці столиці Єгипту Каїра, я ніяк не сподівався побачити радість. Квартал Маншит Нассер притулився на прямовисній скелі. Назва кварталу дуже точно відповідає смороду, що шириться його вулицями. Більша частина з п’ятдесяти тисяч жителів Міста Сміттярів днями тиняється вулицями Каїра, збирає сміття, звозить додому й сортує його. Щодня люди порпаються в горах сміття, залишеного вісімнадцятьма мільйонами жителів столиці, сподіваючись знайти щось таке, що можна продати, переробити або хоч якось використати.

На вулицях я бачив купи сміття і смердючих залишків. Здавалося б, люди, що живуть тут, повинні бути охоплені відчаєм… Їхнє життя і справді важке. Але ті, з ким я зустрічався, дбали одне про одного, були щасливі й сповнені віри. Єгипет на дев’яносто відсотків мусульманська країна. Місто Сміттярів – єдиний переважно християнський квартал Каїра. Майже дев’яносто вісім відсотків цього кварталу – християни-копти.