Розділ 1 Як не можете дочекатися дива – створіть його

Досить довго я думав, що, коли б моє тіло було більш «нормальним», то й життя повернуло в інше русло. Я не розумів, що мені не потрібно бути нормальним – досить бути собою, бути сином свого батька і виконувати волю Божу. Головна проблема – не в моєму тілі, а в тих обмеженнях, що їх я встановив для себе, не бачачи, які можливості мені надає життя.

Якщо ви не змогли стати тим, ким хотіли, чи не досягли того, чого прагли, причина, вочевидь, не в обставинах, а у вас. Визнайте свою відповідальність і почніть діяти. Спершу повірте в себе і в свою значущість. Не слід чекати, поки це усвідомлять всі довкола вас. Не чекайте дива або «щасливого випадку». Ви – вісь, і цей світ обертається довколо вас. Так і живіть. У дитинстві ночами я часто молився про те, щоб Бог дав мені руки і ноги, засипав у сльозах, мріючи про те, щоб, прокинувшись уранці, виявити у себе руки і ноги, не приймав себе таким, який є. Ішов до школи, а там мене ніхто не сприймав.

Як більшість дітей, я був дуже вразливий. У ці роки діти намагаються зрозуміти, якими вони є, яким буде їхнє майбутнє. Ті, хто в дитинстві завдавали мені болю, вочевидь, не думали бути жорстокими. Це були звичайні діти і багато чого не розуміли.

«Чому в тебе немає рук і ніг?» – запитували вони.

Я хотів бути таким, як мої однокласники. Часом вдалими днями мені вдавалося викликати їхню симпатію своєю дотепністю, готовністю посміятися над собою і певними успіхами на ігровому майданчику. Були й жахливі дні, коли я ховався в кущах або в порожніх класах, щоб мене не мучили і не дражнили. Переважну більшість часу я перебував із дорослими, а не з ровесниками, бо занадто рано подорослішав, і моя серйозність часом завдавала душевних мук.

Мене ніколи не полюбить жодна дівчина. У мене навіть рук немає, щоб обійняти її. Якщо у мене будуть діти, то я не зможу взяти їх на руки. Чим би я міг зайнятися в житті? Та й хто візьме мене на роботу? У будь-якій роботі я потребуватиму помічника. Кому потрібен працівник, який сам потребує помічника?

Мої проблеми були переважно фізичними, але впливали на мене й на емоційному рівні. У дитинстві я пережив страшний період важкої депресії. Та в підлітковому віці я, на подив і радість, навчився сприймати себе, а потім заслужив сприйняття з боку інших людей.

Кожен проходить періоди самотності, відчуженості, нелюбові. Кожен із нас має власні проблеми і страхи. Більшість дітей боїться, що їх дражнитимуть за занадто великий ніс або занадто кучеряве волосся. Дорослі бояться, що не зможуть сплачувати рахунки або жити відповідно до власних сподівань. Ми всі знайомі з періодом сумнівів і страхів. Всі без винятку. Це природно. Це частина людського життя. Такі відчуття небезпечні лише для тих, хто замість боротися з ними, дозволяє негативним думкам опанувати собою.

Повірте в те, що ви отримали чудові дари – таланти, знання, любов. Будьте готові поділитися ними з оточуючими. І ви почнете шлях до сприйняття самого себе, навіть якщо ваші дари досі не проявилися. Щойно ви почнете цей шлях, усі довкола помітять це і попрямують за вами.

По правді сказати

Я знайшов шлях до реалізації своєї мети, намагаючись наздогнати своїх однолітків і навіть перевершити їх. Якщо вам випадало колись бути новачком, котрий жував на самоті в куточку свій сніданок, ви мене зрозумієте. А бути таким новачком в інвалідному візку ще важче.

Наші переїзди з Мельбурна до Брізбена, до США і назад до Брізбена тільки погіршили мої проблеми. Нові однокласники підозрювали, що я інвалід не тільки у фізичному, а й у розумовому сенсі. Вони вважали, що ліпше триматися від мене подалі, якщо тільки сам я не набирався сміливості й не заводив розмови в їдальні або в коридорі. Що частіше я спілкувався, то краще вони розуміли, що не такий вже я й відлюдько.

Часом Господь сподівається від нас того, що ми самі допоможемо собі у важкій ситуації. Ви можете бажати. Ви можете мріяти. Ви можете сподіватися. Та ви мусите діяти, щоб втілити ці бажання, мрії і сподівання. Ви повинні перевершити самого себе і стати таким, яким хочете бути.

Я волів, аби мої однокласники знали, що в глибині душі я такий само, як вони, та для цього мені доводилося виходити за межі зони комфорту. Я доклав зусиль і домігся приголомшливих результатів. Я розмовляв з однокласниками про те, як мені ведеться в світі, пристосованому для людей, що мають руки і ноги. І завдяки цим розмовам мене стали запрошувати для виступів перед студентськими групами, групами церковної молоді та в інших молодіжних організаціях. Людям було важливо дізнатися про це. Дивно, чому цього не вчать у школах. Істина ж така: у кожного з нас є свій дар – талант, навичка, ремесло – який дарує нам насолоду і надихає нас. Шлях до щастя криється у використанні цього дару.

Якщо ви й досі перебуваєте у пошуках свого шляху, намагаєтеся збагнути сенс свого життя, я пропоную вам оцінити самого себе. Візьміть ручку й аркуш паперу або сядьте за комп’ютер і складіть список своїх улюблених занять. Чим вам хочеться займатися? За яким заняттям ви втрачаєте відчуття часу і простору? Чим хочете займатися знову і знову? Що бачать у вас люди, котрі вас оточують? Чи нахвалюють вони ваші організаторські здібності або аналітичні навички? Якщо ви не знаєте, що саме в вас приваблює оточуючих, запитайте у родичів і друзів. Нехай вони назвуть ваші достоїнства.

Це кращий спосіб відкриття свого життєвого шляху, шляху, призначеного тільки вам. Ми з’являємося в цьому світі голими і сповненими сподівань. Ми – це подарунок, який ще належить відкрити. Знайшовши те, що вас по-справжньому захопить, що ви готові робити день у день, ви відкриєте і свій життєвий шлях. А, знайшовши тих, хто буде готовий платити вам за це, ви зробите і кар’єру.

Спершу мої неформальні бесіди з молоддю були способом дотягнутися до них, показати, що я – такий само, як вони. Я вдячний за те, що мені випав шанс поділитися власним світом і встановити зв’язок з людьми, оскільки сховався у власній мушлі. Я знав, що виступи корисні для мене. Та лише згодом почав розуміти, що мої слова можуть впливати на оточуючих.

Пошук шляху

Якось я виступав перед трьома сотнями підлітків. На тоді то була найбільша моя аудиторія. Я ділився власними почуттями і своєю вірою. І тут сталося щось дивне. Під час виступу я помітив сльози на очах багатьох присутніх. Аж раптом одна дівчина в залі голосно розплакалася. Я не зрозумів, що сталося. Можливо, я збудив у ній якісь неприємні спогади. Вона набралася сміливості, підняла руку і заговорила, борючись зі сльозами, що її душили. Вона навіть запитала, чи можна їй підійти і обійняти мене. Я був просто вражений!

Я запросив її піднятися на сцену. Йдучи через залу, вона все ще витирала сльози. А потім щиро обняла мене. То була найліпша мить мого життя – сльози навернулися на очі всім, і мені також. Та понад усе мене вразили слова, що їх дівчина прошепотіла мені на вухо: «Ніхто ще не казав мені, що я прекрасна. Ніхто не казав, що любить мене. Ви змінили моє життя, і ви теж прекрасні».