Розділ 1 Як не можете дочекатися дива – створіть його

Я бачив безліч нетрів по всьому світу. Каїрські нетрі виявилися найжахливішими і найбільш відразливими. Та в цьому маленькому світі панувала неймовірно тепла і дружня атмосфера. У крихітній бетонній церкві послухати мене зібралися близько ста п’ятдесяти осіб. Коли я заговорив, то був вражений радістю і щастям, що їх випромінювали ці люди. Я рідко почувався таким щасливим, і буквально купався в їхній любові. Розпитував людей про те, як змінилося життя в районі завдяки волі Бога. Віра підносила їх над життєвими негараздами. Їхні сподівання були пов’язані не з земним життям, а з життям вічним. Вони вірили в дива і дякували Богові за те, що Він є і що Він робить для них. І я розповів їм, як Ісус змінив моє життя. Перед від’їздом ми залишили кільком сім’ям рис, чай і невелику суму грошей, на яку можна було б купити їжі на кілька тижнів. Ми привезли з собою спортивне спорядження, футбольні м’ячі та скакалки для дітей. Нас одразу ж запросили пограти з місцевими дітьми. Ми веселилися і раділи життю, хоча перебували у страшних нетрях. Ніколи не забуду цих дітей і їхні усмішки. Я вкотре впевнився, що щасливим можна бути за будь-яких обставин – треба тільки вірити в Бога.

Як бідні діти можуть сміятися? Як можуть радіти в’язні? Ці люди піднеслися над обставинами, які були поза їхнім контролем і розумінням. А потім зосередилися на тому, що могли зрозуміти і контролювати. Мої батьки вчинили так само: поклалися на слово Господа. Все в цьому житті робиться відповідно до Його плану і мети.

Родина віри

Батьки мої родом із Сербії (територія колишньої Югославії), обоє походять з суто християнських сімей, які емігрували в Австралію, коли вони були ще дітьми. Це довелося зробити, оскільки віра не дозволяла брати в руки зброю, а комуністичний режим переслідував їх. Свою віру вони могли сповідувати лише таємно. Крім того, вони страждали через брак фінансів, бо відмовлялися вступати до комуністичної партії, яка все контролювала в країні. У дитинстві мій батько часто голодував.

Після Другої світової війни мої дідусі й бабусі разом із тисячами сербських християн подалися до Австралії, США та Канади. Наші сім’ї опинилися в Австралії, де ніхто не заважав сповідувати свою віру. Інші родичі осіли в США і Канаді.

Мої батьки познайомилися в церкві Мельбурна. Душка, моя мати, вчилася на медсестру в Королівській дитячій лікарні Вікторії. Борис, мій батько, працював бухгалтером. Пізніше він став поєднувати роботу з пасторським служінням. Коли мені виповнилося сім років, батьки вирішили переїхати до США, де легше було дати раду з моєю інвалідністю. Мій дядько, Бата Вуйчич, займався будівельним бізнесом в Агура-Гіллс, що за тридцять п’ять миль від Лос-Анджелеса. Бата завжди переконував мого батька, щоб він отримав робочу візу в США, а вже роботою дядько його забезпечив би. У районі Лос-Анджелеса жило багато християн-сербів, і було кілька церков, що не могло не вплинути на рішення моїх батьків. Батько довідався, що отримати робочу візу не так то й легко. Та однак він вирішив подати заяву, а поки ми перебралися за тисячу миль на північ, у Брізбен, штат Квінсленд, де клімат був сприятливіший для мене (крім інвалідності, я ще потерпав від сильної алергії).

Коли ми задумали переїхати до Сполучених Штатів, мені було вже близько десяти років і я вчився у четвертому класі. Батьки вважали, що я, мій брат Аарон і сестра Мішель перебуваємо у такому віці, коли нам буде легко пристосуватися до американської освітньої системи. Трирічну робочу візу в США тато чекав півтора року. Нарешті, в 1994 році ми переїхали.

На жаль, через низку обставин переїзд до Каліфорнії виявився невдалим. Коли ми залишили Австралію, я вже вчився у шостому класі. Школа в Агура-Гіллс виявилася переповненою. Мене змогли прийняти лише у великий клас. Навчання було складним, та й програма суттєво відрізнялася від австралійської. Я завжди навчався добре, а тут довелося по-справжньому боротися. Через різницю у програмах доводилося наздоганяти своїх однолітків. Крім того, уроки з різних предметів проходили в різних класних кімнатах (в Австралії ми навчалися в одному класі), і це ще більше ускладнювало моє життя.

Ми жили разом з родиною мого дядька – з його дружиною Ритою і їхніми шістьма дітьми. Хоча будинок був доволі просторим для Агура-Гіллс, нам таки було тісно. Ми збиралися якнайшвидше переїхати у власний будинок, але ціни на житло виявилися набагато вищими, ніж в Австралії. Мій батько працював у свого брата. Мама не могла працювати медсестрою, бо більшість свого часу вона мусила приділяти дітям і їхньому навчанню. Вона навіть не подавала заявки на отримання ліцензії в Каліфорнії. Проживши три місяці в родині Бати, мої батьки вирішили, що переїжджати у США – невдала ідея. Мені було важко вчитися, батьки мали проблеми з оформленням медичної страховки для мене. Та й життя в Каліфорнії виявилося досить дорогим. Крім того, батькам здавалося, що отримати посвідку на проживання в США не вдасться. Адвокат їм сказав, що моя інвалідність може ускладнити ситуацію, оскільки влада сумніватиметься в тому, що сім’я зможе оплачувати медичні та інші витрати, пов’язані з цим.

Все як слід зваживши і проживши у США всього чотири місяці, батьки вирішили повернутися до Брізбена. Вони знайшли будинок практично там само, де жили до від’їзду, і всі ми повернулися до старої школи, до своїх друзів. Батько став викладати інформатику в технічному коледжі, а мама присвятила своє життя дітям і, переважно, мені.

Важка дитина

Не так давно батьки відверто поділилися зі мною власними страхами і жахами, що мучили їх після мого народження. Поки я ріс, вони, певна річ, навіть і словом не натякнули, що я – не та дитина, про яку вони завжди мріяли. Після пологів мама боялася, що взагалі не зможе дивитися на мене. Батько теж не був певен у моєму щасливому і безхмарному майбутньому. Якби я виявився безпорадним і нездатним упоратися з життєвими негараздами, то, як йому здавалося, ліпше б мені було померти. Батьки обговорювали різні можливості. Подумували навіть віддати мене: бабусі й дідусі були готові опікуватися мною. Та зрештою відкинули ці думки, вирішивши, що мусять самі ростити і виховувати мене. Вони зуміли вгамувати своє горе і вирішили зробити свого фізично неповноцінного сина максимально, наскільки це можливо, «нормальним». Батьки були глибоко віруючими людьми. Вони й далі вважали, що оскільки Бог створив мене таким, то на це були свої причини. Є рани, що швидше загоюються, коли людина рухається. Те саме можна сказати про життєві негаразди. Наприклад, ви втратили роботу. Або не складаються особисті стосунки. Можливо, накопичилися несплачені рахунки. Ніколи не псуйте собі життя наріканнями на несправедливість і випробування, що випали на вашу долю. Ліпше подивіться вперед. Можливо, на вас чекає нова, цікавіша і краще оплачувана робота. А ваші стосунки потребують оновлення, або, хтозна, ви невдовзі зустрінете прекрасну людину. Можливо, фінансові негаразди надихнуть вас на відкриття нових способів економії і заощаджень, і ви станете заможною людиною.

Ми не завжди здатні контролювати життєві обставини. Багато що відбувається не з нашої провини. Багато чого ви не в змозі зупинити. Можете або здатися, або продовжувати боротьбу за краще життя. Я раджу вам зрозуміти: все відбувається з певної причини. Все, що робиться, – на краще.

У дитинстві я був певен, що я – прекрасна дитина, така ж чарівна і улюблена, як всі діти на землі. Я не розумів, що відрізняюся від інших, не усвідомлював, що в моєму житті буде чимало проблем. І це щасливе невідання було моїм благословенням.

На нашу долю випадає стільки випробувань, скільки ми здатні подолати. Повірте мені, на кожну вашу перешкоду і проблему є набагато більше благодаті, ніж ви можете собі уявити. І з її допомогою ви зможете подолати все на світі.

Господь наділив мене неймовірною наполегливістю. Я отримав від Нього чимало дарів. І невдовзі впевнився, що навіть без кінцівок наділений фізичною силою і чудовою координацією. Я був незграбою, та в моєму віці всі діти такі. Я був пустуном, як всі мої однолітки.

Батьки багато займалися зі мною, аби навчити комфортніше підводитися, та я стояв на своєму. Мама намагалася допомогти мені, розкладаючи на долівці подушки, щоб із їх допомогою я міг підводитися. Та я навчився підніматися, спираючись лобом об стіну. З якоїсь причини мені здавалося, що набагато краще упертися чолом у стіну і підніматися по ній. Я все завжди робив по-своєму, навіть коли це було важко!

Змалку я міг користуватися тільки головою – напевно, саме тому в мене так швидко і сильно розвинувся інтелект (жарт!). Крім того, шия зміцніла, немов у бика, а лоб став таким твердим, що й куля б його не взяла. Певна річ, батьки весь час хвилювалися за мене. Як він навчатиметься в школі? Як він їстиме? Хто подбає про нього, якщо з нами щось трапиться? Як він житиме самостійно?

Та й взагалі батьківство – це складно навіть зі здоровими дітьми. Молоді батьки часто жартують, що первістків потрібно видавати з інструкцією для користувачів. Але навіть доктор Спок нічого не написав про таких от дітей, як я. Зі мною було значно більше проблем, ніж зі здоровими дітьми. І все ж я вперто дедалі сильнішав і здоровішав.

Здоровий глузд для нас – це благословення і прокляття водночас. Як і мої батьки, ви так само боїтеся майбутнього і переймаєтеся ним. Та часто те, чого ви так боїтеся, виявляється не таким вже й жахливим.