РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Результат цієї першої спроби здався фокстер’єрові дуже задовільним, і він вирішив не спинятись на цьому, а розворушити всіх. Перестрибнувши через пуделя, він енергійно атакував шотландську вівчарку, і та, відразу прокинувшись, розпочала сердиту й галасливу суперечку з пуделем. А фоксик вернувся на своє місце, схопив за вухо бульдога й спробував повалити його. Бульдог, навдивовижу безстороннє створіння, зразу почав кидатись па всіх, кого міг дістати, в тому числі й на швейцара, і це дало змогу нашому милому тер’єрчикові без перешкод натішитися бійкою з не менш задирливим, ніж він, йоркширським кудлачем.

Кожному, хто знає собачу натуру, не треба й пояснювати, що незабаром усі собаки в вестибюлі вже гризлись так люто, немовби захищали свій дім і життя. Великі нападали без розбору одне на одного, малі гризлись між собою, а всі вільні хвилини заповнювали тим, що кусали великих за лапи.

У вестибюлі зчинився пекельний гамір. За дверима зібралась юрма, всі допитувалися, що тут таке, чи не збори парафіальної ради, а як ні, то кого вбивають і за що. Прибігли чоловіки з кіллям і мотузками й спробували розборонити собак; викликано вже й поліцію.

І саме в розпалі цієї бучі повернулась гарненька молода хазяйка фокстер’єра. Вона підхопила на руки свого милого песика (який устиг окалічити кудлача на добрий місяць, а тепер прикинувся щойно народженим ягнятком) і почала його цілувати та допитуватись, чи він справді живий і що йому заподіяли оті гидкі собацюри. А він тулився до неї й дивився їй у очі з таким виразом, ніби промовляв: «Який я радий, що ти прийшла й забереш мене геть, щоб я не бачив більше цього ганебного видовища!»

Вона сказала, що обслуга магазину не має права дозволяти, щоб таких великих лютих псів припинали поруч із собаками порядних людей, і що вона має велике бажання подати на когось у суд.

Ось яка вдача у фокстер’єрів, і тому я не ганю Монтморенсі за те, що він полюбляє сваритися з котами. Але цього ранку він сам пошкодував, що не стримався.

Ми, як я вже сказав, поверталися з купання, коли на Головній вулиці з одного будинку попереду вискочив кіт і побіг через вулицю. Монтморенсі кинувся на нього, радісно гавкнувши. Та ні, то був не гавкіт, то був покрик грізного воїна, який побачив, що ворог уже у нього в руках; так, мабуть, закричав Кромвель, коли лави шотландців захитались і побігли з гори.

Жертвою Монтморенсі був великий чорний котяра. Я ніколи не бачив такого здоровезного кота — і такого розбишакуватого на вигляд. Йому бракувало половини хвоста, одного вуха й однієї ніздрі. Вигляд у цього довгого, жилавого котяри був упевнений і самовдоволений.

Монтморенсі помчав на бідолашного кота зі швидкістю двадцять миль на годину, але кіт не квапився тікати — він, видно, ще й не здогадався, що життя його в небезпеці. Він спокійно дріботів далі, поки його майбутній убивця не опинився за ярд від нього. Тоді кіт обернувся, сів серед вулиці й глянув на Монтморенсі з лагідним, запитливим виразом, ніби промовляв: «Прошу! Ви до мене?»

Монтморенсі не боягуз, відваги йому не бракує, але в тому котярі було щось таке, що остудило б запал і найвідважнішого пса. І він раптово спинився й теж подивився на кота.

Обидва мовчали, але неважко собі уявити, що між ними точився такий діалог:

К і т. Ви чогось хотіли?

М о н т м о р е н с і. Ні, ні... дякую.

К і т. Та не соромтесь, кажіть навпростець, як вам чогось треба.

М о н т м о р е н с і (задкуючи Головною вулицею). Ні... ні... нічого... не турбуйтесь. Я... я, здається, помилився. Мені здалося, що ми з вами знайомі. Вибачте, що потурбував.

К і т. Та що ви! Навпаки, мені дуже приємно. Вам справді нічого не треба?

М о н т м о р е н с і (все задкуючи). Ні, ні... дякую. Ви дуже ласкаві. Бувайте здорові.

К і т. Бувайте.

Потім кіт підвівся й почимчикував далі. А Монтморенсі, ретельно сховавши у відповідну ямку те, що він називає своїм хвостом, вернувся до нас і зайняв якнайскромнішу позицію ззаду.

І досі, якщо йому сказати: «Кіт!» — він видимо знічується й жалібно дивиться на вас, ніби промовляє: «Ой, не треба!»