РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Дуже дякую,— промимрив Джордж, озираючись довкола.— А... де вона у вас?

— Там, де й завше, синку,— ліниво відповів дідусь.— Позаду вас.

— Не бачу,— сказав Джордж, обернувшись.

— Господи, де ж ваші очі? — здивовано промовив старий, узяв Джорджа за плече, повернув його й показав рукою на річку.— Он скільки води, а ви не бачите?

— А! — вигукнув Джордж, нарешті зрозумівши.— Але ж ми не можемо пити воду з річки!

— Ну, то зачерпніть дзбаном і пийте з дзбана,— порадив стариган.— Я так роблю вже п’ятнадцять років.

Джордж сказав, що по ньому не видно, щоб це дуже пішло йому на користь, а тому ми воліємо пити воду з колодязя.

Води ми дістали в одній садибі трохи далі. Я чогось думаю, що й та вода була з річки. Але ми того не знали, і нічого з нами не сталось. Чого очі не бачили, те шлункові не завадить.

Того літа, трохи згодом, нам таки довелося скуштувати річкової води, але доброго з того вийшло мало. Ми пливли Темзою вниз і недалеко від Віндзора зупинились в одній заводі попити чаю. Дзбан наш був порожній, і ми мусили або лишитись без чаю, або набрати води з річки. Гарріс запропонував ризикнути. Він сказав, що як воду переварити, нічого страшного не буде. Мовляв, кип’ятіння вб’є всіх шкідливих мікробів, які є у воді. Отож ми набрали в чайник води з-за борту й поставили закипіти. Ми старанно простежили, щоб вода таки справді закипіла.

Потім заварили чай і повсідались його пити. Джордж уже підносив чашку до губів, коли раптом рука його застигла, і він вигукнув:

— Що то таке?

— Де? — перепитали ми з Гаррісом.

— А он! — сказав Джордж, дивлячись у західний бік.

Ми з Гаррісом теж обернулись туди й побачили, що до нас повільно пливе за водою собака. То був один з найспокійніших, найсумирніших собак, яких я будь-коли бачив. Справді, ще ніколи не зустрічав я собаки, що здавався б задоволенішим і безтурботнішим. Він замріяно плив, лежачи на спині й задерши всі чотири лапи в повітря. Собака був, можна сказати, повнотілий, з добре розвиненим, опуклим огруддям. Він плив і плив, незворушний, сповнений гідності, а порівнявшись із нашим човном, зупинився в комиші й вигідно влаштувався там на ніч.

Джордж сказав, що він не хоче чаю, і вилив свою чашку за борт. Гаррісова спрага теж відразу минулась, і він узяв приклад із Джорджа. Я вже встиг випити півчашки, однак тепер пошкодував за тим.

Я спитав Джорджа, як він гадає: чи не підхопив я тифу?

— Навряд...— відповів він і сказав, що, на його думку, є великі шанси, що ні. В усякому разі, через два тижні я вже знатиму напевне, підхопив чи ні.

Рукавом Темзи ми допливли до Уогрева. Той рукав уливається в річку з правого берега на півмилі вище Маршського шлюзу, і в нього варто звернути, бо він такий гарний, тінистий, та ще й скорочує шлях майже на півмилі.

Звичайно, вхід у нього перегороджений стовпами й ланцюгами і обставлений таблицями, що загрожують усілякими тортурами, ув’язненням і смертю кожному, хто зважиться занурити весло в його води,— мене дивує, як це ніхто з тих берегових жмикрутів не здогадався ще оголосити своєю власністю й повітря над річкою й загрожувати штрафом у сорок шилінгів кожному, хто дихає ним. Але стовпи й ланцюги, маючи трохи спритності, неважко обминути, а щодо таблиць — якщо у вас є вільних п’ять хвилин і поблизу нікого не видно, то можна зірвати одну-дві й кинути в річку.

Пропливши рукав до половини, ми зупинились пообідати. Під час того обіду ми з Джорджем прикро перелякалися.