Розділ 6 Страшні історії

— Це не зовсім годяще місце для походу на природу, — здивувався він. — Там чимало ведмедів. Здебільшого люди їздять туди під час мисливського сезону.

— М-м-м, — пробурмотіла я. — Тоді я, напевно, щось переплутала.

Я збиралася поспати довше, та мене збудило незвично яскраве світло. Я розплющила очі й побачила чіткі жовті промені, що пронизували фіранки. Не можу повірити! Я помчала до вікна, щоб перевірити здогадку. На небі насправді сяяло сонце. Не в тій частині небосхилу, де воно, по ідеї, мало б бути, занадто низько, якесь наче менше за нормальне, але це точно воно, сонечко. Ближче до обрію купчилися хмари, та в центрі неба радував око великий шматок чистої блакиті. Я надовго приклеїлася до вікна, боячись, що коли піду, хмари знову затулять сонце.

Ньютонівська крамниця «Олімпійське спорядження» розташувалась якраз на виїзді з міста, на півночі. Я бачила її раніше, хоча ніколи там не зупинялася, не маючи особливої потреби у спорядженні, необхідному для довгого проживання на природі. На стоянці я помітила Майків «субурбан» і Тайлерову «сентру». Підрулюючи до них, я зауважила групу, що стояла перед бездоріжником — Ерик разом із двома хлопцями з нашого класу, якщо не помиляюсь, їх звали Бен і Конор, Джес в оточенні Анжели і Лорен, поруч із ними три дівчини, на одну з яких я впала на фізкультурі в п’ятницю. Остання демонстративно витріщилася на мене, коли я виходила із пікапа, і щось заторохтіла на вухо Лорен. Та метельнула блондинистим волоссям, нагородивши мене презирливим поглядом.

Бачу, день видасться критичним, інакше не скажеш.

Принаймні Майк зрадів, побачивши мене.

— Ти приїхала! — задоволено заволав він. — Я казав, що сьогодні буде сонячно, бачиш?

— Я обіцяла, що буду, от і приїхала, — нагадала я йому.

— Ми чекаємо на Лі й Саманту… якщо ти нікого не запрошувала, — додав Майк.

— Ні, — збрехала я з легким серцем, сподіваючись, що обман не викриють і водночас бажаючи, щоб трапилося диво і з’явився Едвард.

Майк був задоволений.

— Поїдеш у моїй машині чи у мінівені мами Лі?

— У твоїй, звичайно.

Він усміхнувся на всі тридцять два зуби. Як легко зробити Майка щасливим!

— Ти отримаєш найкраще місце, — пообіцяв він. Я намагалася приховати досаду. Шкода, що не можна зробити щасливими заразом Майка й Джесику — я помітила, як вона сердито поглядає на нас.

Утім, кінець кінцем усе обернулося на краще. Лі привів іще двох людей, раптом кожне місце стало на вагу золота. Я примудрилася втиснути Джес між собою і Майком на переднє сидіння «субурбана». Майк міг би відреагувати на це люб’язніше, але хоча б Джес здавалася задоволеною.

Від Форкса до Ла-Пуша п’ятнадцять миль; здебільшого дорога в’ється поміж розкішних густих зелених лісів, двічі перерізаючи широку річку Квілеут. Я раділа, що сиджу біля вікна. Ми опустили скло, — дев’ятеро людей у «субурбані» аж забагато для нападу клаустрофобії, — і я намагалася ввібрати шкірою кожен сонячний промінчик. Ми з Чарлі неодноразово відвідували пляжі біля Ла-Пуша під час моїх літніх візитів до Форкса, тому півмісяць Першого пляжу завдовжки в милю я побачила не вперше. Та у мене щоразу перехоплювало подих, коли я тут опинялася. Навіть освітлена сонячним промінням вода залишалася темно-сірою, білими бурунами розбиваючись об похмурий скелястий берег. Зі сталевих прибережних вод підіймалися острівці з абсолютно прямовисними стінами: різні заввишки, всі вони були увінчані височенними суворими соснами, що ніби летять над урвищем. Лише тоненька смужечка власне піску окантовувала пляж біля крайки води; далі його вкривали мільйони великих гладких валунів, що здалеку видавалися одноманітно сірими, та зблизька виявлялися теракотовими, кольору морської хвилі, світло-ліловими, сірувато-блакитними, тьмяно-золотавими. На лінії припливу лежали підмиті хвилями велетенські дерева, схожі на кістки доісторичних чудовиськ, вибілені солоною водою, деякі звалені докупи на межі лісу, інші самотньо залишені відливом оддалік, там, де море не могло їх забрати.

Від хвиль віяло прохолодним і солоним бризом. Пелікани ширяли над водою, чайки і орел-самітник бовваніли у височині. Хмари рядами обступили небо, погрожуючи щомиті захопити його, але наразі жовтий ореол хоробро сяяв на блакитному полотні.

Ми спускалися вниз до узбережжя, Майк прямував до кільця із морених колод, що вже, очевидячки, не раз правили за місце для пікніків на кшталт нашого. В центрі виднілося коло від багаття, заповнене чорним попелом. Ерик із хлопцем, здається, Беном, збирали відірвані гілки із сухіших куп, що лежали біля лісу. Незабаром над залишками вогнища виріс вігвам із нових дров.

— Ти коли-небудь бачила, як горить морене дерево? — запитав Майк. Я вмостилася на імпровізованій лавці кольору кістки, решта дівчат, жваво базікаючи, влаштувалися з другого боку. Майк присів навколішки перед дровами, підпалюючи запальничкою тоншу галузку.