Розділ 5 Група крові

— Сонечко, — мовила до мене медсестра, — просто полеж кілька хвилин — і все минеться.

— Знаю, — зітхнула я. Нудота потроху миналася.

— Таке часто з тобою трапляється? — запитала вона.

— Буває, — зізналась я. Едвард кашлянув, щоб приховати сміх.

— Ти можеш повертатися на урок, — сказала йому медсестра.

— Мені звеліли залишитися з нею, — він вимовив це з такою переконливою впевненістю, що хоча медсестра й скривила губи, але далі наполягати не стала.

— Піду принесу льоду, щоб покласти тобі на лобика, дорогенька, — сказала вона і поквапилася геть із кімнати.

— Ти був правий, — застогнала я, заплющуючи очі.

— Я завжди правий, але стосовно чого у цьому разі?

— Інколи забивати на уроки — корисно для здоров’я, — я намагалася дихати ритмічно.

— На мить я злякався за тебе, там, надворі, — визнав він, помовчавши деякий час. Тон, яким були сказані слова, наштовхував на думку, що він зізнається у наявності принизливої слабкості. — Я подумав, що Ньютон волочить твоє холодне тіло, щоб поховати у диких лісах.

— Га-га-га.

Я досі не розплющувала очей, та з кожною хвилиною почувалася краще.

— Чесно, я бачив трупи із живішим кольором обличчя. Я турбувався, чи не доведеться мені мститися за вбивство.

— Бідний Майк. Б’юсь об заклад, йому було б несолодко.

— Він мене терпіти не може, — радісно заявив Едвард.

— Ти не можеш знати напевно, — запротестувала я, раптом подумавши — а що коли може?

— Я бачив його обличчя — я впевнений.

— Як ти мене угледів? Я гадала, ти прогулюєш урок.

Я почувалася майже нормально, хоча слабкість, напевно, минула б швидше, якби я пообідала чимось тривкішим за лимонад. З іншого боку, може, це на краще, що мій шлунок виявився порожнім.