Розділ 5 Група крові

— Ніякого павука?

— Ні.

— Ніякої радіації?

— Абсолютно.

— Промазала, — зітхнула я.

— Криптоніту[5] я теж не боюся, — захихотів Едвард.

— Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.

— Зрештою я доберуся до істини, — попередила я.

— Краще не треба, — він знову посерйознішав.

— Тому що…

— А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? — грайливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.

— О, — сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, — я розумію.

— Розумієш? — вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.

— Ти небезпечний? — припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.

Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.

— Але ти не поганий, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Ні, я не вірю, що ти — поганий.

— Тут ти помиляєшся, — сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі — захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.

Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.

— Ми спізнимося на урок.

— Я сьогодні не піду на біологію, — сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.