Розділ «Епілог Нагода»

— Добре.

— Мені здалося, ти по-справжньому здивувалася, збагнувши, що я везу тебе сюди, — почав він.

— Так і було, — втрутилась я.

— Точно, — погодився він. — Тоді у тебе мала бути інша версія… Мені цікаво — як ти гадала, навіщо тебе так пишно вбирають?

Угу, ось я і шкодую. Я підібгала губи, вагаючись.

— Я не хочу тобі розповідати.

— Ти обіцяла, — заперечив він.

— Я знаю.

— В чім річ? Я знаю, він гадає, що мені просто ніяково.

— Думаю, правда розлютить тебе — або засмутить. Він обмізковував почуте, брови зійшлися докупи.

— Я все одно хочу знати. Будь ласка. Я зітхнула. Він чекав.

— Ну… я припускала… що є певна… нагода. Та й гадки не мала, що вона настільки дріб’язкова, людська… учнівський бал, — пирснула я.

— Людська? — похмуро перепитав він, правильно визначивши ключове слово.

Я втупилася в сукню, крутячи в руках вільний шматок шифону. Едвард мовчки чекав.

— Добре, — полилося з мене потоком зізнання. — Отже, я сподівалася, що ти, ймовірно, передумав… що ти врешті-решт збираєшся мене перетворити.

На Едвардовому обличчі заграв добрий десяток емоцій. Деякі я впізнала: злість… біль… потім він, здається, опанував себе. Тепер він став веселим.

— Ти гадала, це нагода вдягнути смокінг? — підкусив він, торкаючись лацкану.

Я насупилася, щоб приховати збентеження.

— Я не знаю, як воно відбувається. Принаймні для мене це видавалося раціональнішим поясненням, ніж учнівський бал. — (Едвард шкірився). — Не смішно, — сказала я.

— Так, ти маєш рацію, аж ніяк, — погодився він. Посмішка зникла. — Та я б радше ставився до цього як до жарту, ніж вірив, що ти говориш серйозно.