Розділ 24 Глухий кут

— Я пришлю до вас медсестру, — схоже, власниці голосу було нудно.

— Я не питиму ліків, — запевнила я. Едвард поглянув на трубки з рідинами, що звисали з ліжка.

— Не думаю, що тебе проситимуть щось проковтнути.

Крива серцебиття подерлася вгору. Він прочитав страх у моїх очах, незадоволено зітхнув.

— Белло, тобі болить. Ти повинна розслабитися, щоб видужати. Ну, чому ти все ускладнюєш? Тебе більше не будуть штрикати голками.

— Я боюся не голок, — промимрила я. — Мені лячно заплющити очі.

Він усміхнувся фірмовою кривою посмішкою і взяв моє обличчя у свої долоні.

— Я сказав тобі, що нікуди не зникну. Не бійся. Доки це робитиме тебе щасливою, я буду поруч.

Я всміхнулася у відповідь, всупереч болю у щоках.

— Ти знаєш, що говориш про вічність.

— Ой, та ти переростеш — це просто захоплення. Я недовірливо похитала головою, світ пішов обертом.

— Я не на жарт здивувалася, що Рене проковтнула наживку. Я знаю, ти знаєш, як воно насправді.

— Чудово бути людиною, — сказав він, — все змінюється. Я примружила очі.

— І не мрій. Коли зайшла, розмахуючи шприцом, медсестра, він реготав.

— Перепрошую, — різко сказала вона Едварду.

Він підвівся і пішов у другий кінець маленької палати, прихилився до стіни. Склав руки й чекав. Я не зводила з нього очей, на душі було тривожно. Він спокійно зустрів мій погляд.

— Ось так, сонечко, — всміхнулася медсестра, впорскуючи ліки у трубку. — Зараз тобі покращає.

— Дякую, — промимрила я без особливого ентузіазму. Довго чекати не довелося. Я майже одразу відчула, як із потоком крові тілом поширюється дрімота.

— Воно повинно так подіяти, — промимрила медсестра, коли мої повіки затулили очі.

Напевно, вона пішла з палати, тому що мого обличчя торкнулося щось холодне і гладеньке.