Розділ 24 Глухий кут

— Все гаразд, — запевнила я її.

— Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.

Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.

— Ти вкрав машину? — звела я брову. Він посміхнувся — ні грама розкаяння.

— Хороша була машина, швидка.

— То як подрімав? — запитала я.

— Цікаво, — примружився він.

— Що? Відповідаючи, він опустив очі додолу.

— Я здивований. Я думав… Флорида… твоя мама… я думав — це те, що тобі потрібно.

Я втупилася в нього нерозуміючим поглядом.

— Але у Флориді тобі довелося б цілий день стирчати вдома. Ти зміг би виходити надвір тільки вночі, як справжній вампір.

Він майже всміхнувся, та не зовсім. Потім його обличчя спохмурніло.

— Я б залишився у Форксі, Белло. Чи в іншому подібному місці, — пояснив він. — Там, де не міг би завдати тобі болю.

Я спершу не второпала. Продовжувала тупо витріщатися на нього, слова тим часом одне по одному лягали на своє місце у моїй голові, складаючись докупи, як страхітливий пазл. Я ледве чи усвідомлювала, як пищання повідомляє про прискорення серцебиття, хоча, оскільки дихання перетворилося на гіпервентиляцію, я відчула гострий біль у розтривожених ребрах.

Едвард не сказав нічого; лише сторожко спостерігав, як біль, що не мав нічого спільного зі зламаними кістками, біль безперечно страшніший, погрожував знищити мене.

Інша медсестра цілеспрямовано зайшла у палату. Едвард завмер, наче висічений із каменю, коли вона тренованим оком оцінила мій вираз, перш ніж подивитися на монітори.

— Час прийняти нову дозу антибіотиків, золотце? — ласкаво запитала вона, постукуючи по ємності з рідиною у крапельниці.

— Ні, ні! — пробурчала я, намагаючись, щоб вона не почула страждання у голосі. — Нічого не потрібно.

Зараз я не можу дозволити собі заплющити очі.

— Немає необхідності бути хороброю, сонечко. Що менше ти хвилюватимешся, то краще; тобі треба відпочивати.