Розділ 24 Глухий кут

Очі знову почорніли.

— Аліса не насмілиться.

Якусь мить він мав такий страхітливий вигляд, що я не могла йому не повірити. Не уявляю, щоб хто-небудь наважився перейти йому дорогу.

— Аліса бачила це, правда? — здогадалась я. — Тому її слова тебе засмучують. Вона знає, що одного дня я стану… як ти.

— Вона помиляється. Вона бачила тебе мертвою, а ти жива.

— Ти ніколи не спіймаєш мене на тому, що я закладаюся проти Аліси.

Ми надовго втупилися одне в одного. У палаті запанувала тиша — за винятком гудіння приладів, пищання, звуку крапель, що падають, та цокання великого годинника на стіні. Зрештою його вираз пом’якшав.

— До чого ми дійшли? — поцікавилась я. Едвард невесело хихотнув.

— Здається, це називається глухий кут. Я зітхнула.

— Ох, — промимрила я.

— Як почуваєшся? — запитав він, кидаючи оком на кнопку виклику медсестри.

— Чудово, — збрехала я.

— Я тобі не вірю, — лагідно сказав він.

— Я не хочу засинати.

— Тобі треба відпочити. Суперечки шкідливі для тебе.

— То здавайся, — натякнула я.

— Непогана спроба, — потягнувся він до кнопки.

— Ні! Він проігнорував мене.

— Так? — заскреготів гучномовець на стіні.

— Я гадаю, ми готові прийняти наступну дозу ліків, — спокійно заявив він, не звертаючи уваги на мій розлючений вираз.