Розділ 24 Глухий кут

— Ти мене врятувала, — тихо сказав він.

— Я не можу завжди бути Лоїс Лейн,[26] — наполягала я. — Я хочу бути Суперменом.

— Ти не знаєш, чого просиш, — він говорив м’яко, але напружено вдивлявся у краєчок наволочки.

— Гадаю, знаю.

— Белло, ти не знаєш. У мене було майже сто років, щоб подумати над цим, але я досі не певен.

— Ти шкодуєш, що Карлайл тебе урятував?

— Ні, не шкодую, — він зробив невелику паузу. — Моє життя закінчувалося. Мені не довелося від чогось відмовлятися.

— Ти — моє життя. Ти — єдина річ, яку б мені було боляче втратити.

Виходить дедалі краще. Мені легко визнати, наскільки він мені потрібен.

Втім, він дуже спокійний. Невблаганний.

— Я не можу зробити цього, Белло. Я не зроблю цього з тобою.

— Чому ні? — у горлі дерло, слова виходили не такими голосними, як хотілося б. — Не кажи, що це надто важко. Відсьогодні… ні, це було кілька днів тому… байдуже… після того, що було, це квіточки.

Він зупинив на мені погляд.

— А біль? — запитав Едвард.

Я зблідла. Не змогла втриматися. Та спробувала зробити так, щоб він не зрозумів із мого виразу, як чітко я пам’ятала відчуття… вогню у жилах.

— Це моя проблема, — сказала я. — Впораюся.

— Інколи хоробрість доходить до межі, за якою перетворюється на божевілля.

— Спірне питання. Три дні болю. Подумаєш!

Едвард скривився, мої слова нагадали йому, що я більш інформована, ніж він сподівався, я коли-небудь буду. Я дивилася, як він приборкує гнів, дивилася, як у його очах з’являється небайдужий вираз.

— Чарлі? — лаконічно запитав він. — Рене?