Розділ 19 Прощання

— Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? — злякано допитувався він.

— Я їду додому, — закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.

— Він щось зробив тобі? — шеф поліції починав гніватися.

— Ні! — завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом — Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.

— Він тебе покинув? — розгубився Чарлі.

— Ні! — засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.

— Белло, що трапилося? — загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.

— Це я його покинула! — закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.

— Я буду у пікапі. Йди! — прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.

Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.

— Що трапилося? — заволав він, не відстаючи від мене. — Я думав, він тобі подобається.

На кухні йому вдалося схопити мене за лікоть. Хоча він досі не відійшов від шоку, хватка у нього була міцна.

Він розвернув мене на сто вісімдесят градусів, щоб подивитися в обличчя. Поглянувши на нього, я збагнула, що він не має анінайменшого наміру мене відпускати. На думку спав єдиний спосіб вирватися. Він передбачав зробити Чарлі дуже боляче, я ненавиділа себе навіть за те, що зважую цей план. Та в мене немає часу, я повинна захистити батька.

Я пильно поглянула на нього очима, повними сліз від того, що я збиралася зробити.

— Він мені подобається — у тім і біда! Я більше не можу! Не можу далі прив’язуватися до цього клятого місця! Не хочу закінчити, як мама, не хочу опинитися у капкані в цьому тупому, нудному місті! Я не повторю її ідіотську помилку! Ненавиджу Форкс — я не залишуся тут і на хвилину!

Батькова долоня різко, наче від удару електрошком, відпустила мою руку. Я відвернулася від його приголомшеного, враженого обличчя і попрямувала до дверей.

— Білко, ти не можеш поїхати зараз. Ніч надворі, — прошепотів він услід.

Я не обернулася.

— Якщо стомлюся, посплю у пікапі.

— Почекай хоча б тиждень, — заходився благати він, досі перебуваючи у стані чистого коматозу. — Тим часом Рене повернеться додому.