Розділ 17 Гра

— Чарлі дуже високої думки про Калленів, — ухилилась я від прямої відповіді. Він миттю розгадав маневр. Не зрадів, але й не здивувався.

— Це не моя справа, — сказав він. — Та це може стосуватися Чарлі.

— Але моя справа вирішувати, стосується це Чарлі чи ні. Може, я помиляюся?

Цікаво, він хоча б зрозумів кульгаве запитання, породжене бажанням не вибовкати нічого компрометуючого? Схоже, що так. На якийсь час він замислився; дощ барабанив по даху — це був єдиний звук у пронизливій тиші.

— Так, — нарешті здався він. — Гадаю, це дійсно тільки твоя справа.

Я полегшено зітхнула.

— Дякую, Біллі.

— Просто поміркуй над тим, що коїш, Белло, — переконливо попросив він.

— Гаразд, — хутко погодилась я. Він насупився.

— Я мав на увазі, не роби цього.

Я поглянула в очі, у яких бриніла щира тривога за мене; що я могла відповісти?

Цієї миті голосно грюкнули вхідні двері, я аж підстрибнула.

— Картини немає у машині. Ніде, — почули ми Джейкобове ображене пхикання ще до того, як він підійшов до нас. Коли він вигулькнув із-за рогу, сорочку на плечах вкривали мокрі плями, з волосся крапало.

— М-м-м, — пробурчав Біллі, раптом набувши байдужого вигляду й розвертаючи візок, щоб подивитися на сина. — Значить, я забув її вдома.

Джейкоб ефектно закотив очі.

— Чудово.

— Добре, Белло, скажеш Чарлі, — зробив Біллі невелику паузу, — я маю на увазі, що ми заїздили в гості.

— Розкажу, — промимрила я. Джейкоб отетерів.

— Ми вже їдемо?

— Чарлі повернеться нескоро, — пояснив Біллі, проїжджаючи повз Джейкоба.