Розділ 14 Сила духу

— Скажи мені прямо — я дитинча тюленя, правильно?

— Правильно, — він засміявся, щось торкнулося мого волосся — губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

— Ти вже засинаєш? — поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. — Чи у тебе є ще запитання?

— Мільйон-два знайдеться.

— У нас буде завтра, і позавтра, і післяпозавтра… — нагадав він. Я посміхнулася, його слова викликали ейфорію.

— Ти точно не розчинишся у повітрі вранці? — прагнула я розставити крапки над «і». — Врешті-решт ти — міфічна істота.

— Я тебе не покину, — у голосі була тверда обіцянка.

— Тоді останнє запитання на сьогодні… — я почервоніла. Темрява мені не помічниця — я певна, Едвард відчув раптовий приплив крові до шкіри.

— Яке?

— Ні, забудь. Я передумала.

— Белло, ти можеш запитати мене про що завгодно. Я промовчала, він застогнав.

— Я постійно налаштовую себе, що з часом нездатність чути твої думки дратуватиме мене менше. Натомість це стає гірше й гірше.

— Я рада, що ти не читаєш моїх думок. Досить того, що ти підслуховуєш, коли я балакаю уві сні.

— Будь ласка, — його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

— Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, — зловісно пригрозив Едвард. — Прошу тебе, — знову благальний тон.

— Ну… — почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

— Так.

— Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.