Розділ 14 Сила духу

— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.

— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?

— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.

— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

— Тоді ти знову почав говорити зі мною.

— Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, — хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. — Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щó ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями — тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, — і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, — прошепотів Едвард, — ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, — на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. — Але ревнощі… ревнощі — дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… — Едвард розлючено похитав головою.

— Я б мала здогадатися, що ти підслуховуватимеш, — простогнала я.

— Звісно.

— Ні, серйозно, ти приревнував мене до Майка?

— Я новачок у цьому; завдяки тобі людські почуття воскресають у мені, вони тим сильніше болять, що новішими є.

— Але чесно, — піддражнила я, — ти переймаєшся через Майка після того, як мені довелося вислухати, що Розалія — Розалія, втілення ідеальної краси! — Розалія призначалася для тебе! Еммет не Еммет, як я можу конкурувати з нею?

— Вона тобі не суперниця, — зблиснули Едвардові зуби. Він узяв мої захоплені ним-таки руки і завів собі за спину, притиснувши мене до грудей. Я завмерла якомога нерухоміше, намагаючись навіть дихати беззвучно.

— Я знаю, що я їй не суперниця, — видихнула я на холодну шкіру. — У тім і біда.

— Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, — зараз Едвард говорив серйозно, замислено. — Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

— Нечесно якось виходить, — прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. — Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

— Ти маєш рацію, — весело погодився він. — Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. — Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, — звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

— Дуже мало — я не почуваюсь обділеною.

— Поки що, — у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.