Розділ 8 Порт-Анджелес

— Правда? — недовірливо перепитала я. Приспане роздратування спалахнуло з новою силою. — Якщо Тайлера паралізує з голови до ніг, він також не зможе піти на бал, — пробурчала я, переглядаючи початковий план.

Едвард зітхнув і нарешті розплющив очі.

— Ти як, краще?

— Не зовсім.

Я чекала, а він мовчав, відкинувши голову на сидіння і втупившись у стелю. З обличчя не сходив жорстокий вираз.

— Що з тобою? — мимоволі пошепотіла я.

— Інколи, Белло, мені важко себе контролювати, — прошепотів він у відповідь, дивлячись у вікно. Великі очі звузилися до маленьких щілинок. — Але в першу чергу це зашкодить мені, якщо я повернуся і влаштую полювання на тих… — він обірвав речення на півслові й на мить відвернувся, борючись із новим нападом люті. — Принаймні, — вів далі він, — я намагаюся переконати себе в цьому.

— А-а-а! — прозвучала не зовсім адекватна відповідь, та я не могла вигадати нічого кращого.

Навколо знову запанувала тиша. Я поглянула на годинник на панелі приладів. Шоста тридцять.

— Джесика з Анжелою хвилюватимуться, — пробурмотіла я. — Ми домовлялися зустрітись.

Він без жодного слова завів двигун, плавно розвернувся і помчав назад до міста. Не минуло й пари хвилин, як ми занурилися у царство вуличних ліхтарів, легко маневруючи між машинами, що повільно сунули по набережній. Ми припаркувалися паралельно до узбіччя, у проміжку, куди я нізащо не наважилася б утиснути «вольво». Едвард без зусиль прослизнув туди з першого разу. Визирнувши з вікна, я побачила вогні ресторану «La Bella Italia», із якого вийшли Джес та Анжела і зосереджено почимчикували повз нас.

— Як ти дізнався, де…? — почала була я, та потім лише похитала головою. Почувши, як відчиняються дверцята, я обернулася і побачила, що Едвард виходить із авта.

— Що ти робиш? — запитала я.

— Веду тебе на вечерю, — злегка посміхнувся він, але з очей не зникав напружений вираз. Він вийшов із «вольво», грюкнувши дверима. Я завовтузилася з ременем безпеки і вискочила з авта. Едвард чекав на тротуарі.

Він заговорив, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Зупини Джесику та Анжелу, щоб мені не довелося їх вистежувати. Сильно сумніваюся, що зможу стриматися, коли ще раз піду по сліду сьогодні.

Погроза у його голосі змусила мене затремтіти.

— Джес! Анжело! — заверещала я, махаючи їм рукою, коли ті обернулися. Вони кинулися до мене. Очевидне полегшення на їхніх обличчях миттєво змінилося на подив, коли вони побачили, хто стоїть поруч зі мною. Дівчата нерішуче завмерли за кілька метрів від нас.

— Куди ти поділася? — підозріливо поцікавилася Джесика.

— Я заблукала, — дурнувато зізналась я. — І випадково зустріла Едварда, — вказала я на свого супутника.