Розділ 8 Порт-Анджелес

— Слухай, ось не треба, — сказала я, відчувши сумнів. — Не може бути, щоб ти не знав, який вплив маєш на людей.

Він схилив голову набік, ув очах промайнула зацікавленість.

— Я засліплюю людей?

— А ти цього не помічаєш? Думаєш, усім так просто вдається отримати бажане?

Він проігнорував останнє запитання.

— І тебе я засліплюю?

— Постійно, — зізналась я. Тут з’явилася офіціантка з заінтригованим виразом обличчя.

Безперечно, власниця встигла попрацювати язиком, та дівчина явно не розчарувалася. Вона закинула пасмо короткого чорного волосся за вухо і напрочуд привітно всміхнулася.

— Доброго вечора. Мене звати Амбер, я сьогодні обслуговуватиму вас. Що волієте випити? — важко було не помітити, що вона звертається виключно до нього.

Едвард поглянув на мене.

— Я візьму колу? — це прозвучало як запитання.

— Дві коли, — сказав він.

— Я принесу ваше замовлення за мить, — запевнила дівчина з непотрібною усмішкою, якої Едвард усе одно не помітив. Він не зводив очей із мене.

— Що? — спитала я, коли вона пішла. Він пильно дивився на мене.

— Як почуваєшся?

— Нормально, — відповіла я, здивована його серйозністю.

— У тебе не паморочиться в голові, тебе не морозить, не нудить…?

— А повинно?

Мій спантеличений тон його розсмішив.

— Власне, я чекаю, коли в тебе настане стадія шоку, — на обличчі з’явилася знайома, неперевершена, небезпечна посмішка.