Розділ 8 Порт-Анджелес

Вибір суконь виявився не дуже, але дівчата знайшли по кілька штук, які вирішили приміряти. В роздягальні я присіла на стілець біля дзеркала, намагаючись стримати лють.

Джес розривалася між двома сукнями: одна — класична довга, чорна, без бретельок, друга — кольору електрик, завдовжки до коліна, з тонесенькими бретельками. Я підбила Джес узяти другу: чому б не порадувати очі? Анжела вибрала ніжно-рожеву сукню, що зграбно охопила її високий стан і підкреслила золотаві іскорки у русявому волоссі. Я щедро засипала подруг компліментами і допомогла повернути решту суконь на місце. Ввесь процес забрав менше часу і виявився легшим, ніж коли ми вдома ходили по покупки з Рене. Гадаю, варто подякувати обмеженому вибору.

Ми вирушили до відділу взуття та аксесуарів. Дівчата щось міряли, я розглядала їх і критикувала, не маючи настрою видивитися щось для себе, хоча мені потрібна була нова пара взуття. Ейфорія дівочих «посиденьок» розтанула як дим через лють на Тайлера, а утворену пустку знову заполонила меланхолія.

— Анжело? — почала я, вагаючись. Та вдягала рожеві ремінні босоніжки на підборах. Вона ледве не стрибала від радості, що матиме високого супутника, отже, може дозволити собі підбори. Джесика терлася біля прилавка з біжутерією, тож ми були на самоті.

— Так, — вона витягнула ногу, крутячи стопою, щоб краще оцінити пару.

Я легкодушно дала задній хід.

— Ці мені подобаються.

— Гадаю, я візьму, хоча їх не одягнеш під щось інше, вони пасують лише до цієї сукні, — промуркотіла вона.

— Бери, не сумнівайся, вони на розпродажу, — заохотила я. Вона всміхнулася, закриваючи коробку з практичнішими на вигляд білими черевичками.

Я спробувала знову:

— М-м-м, Анжело… — (Вона запитально поглянула на мене). — Вони… тобто Каллени, — не відривала я очей від підлоги, — часто так багато пропускають школу? — жалюгідно запорола я спробу говорити байдуже.

— Так, за хорошої погоди вся родина вирушає в походи, навіть лікар. Вони — справжні природолюби, — неголосно відповіла вона, розглядаючи взуття. Анжела не поставила жодного запитання, жодного з десятків, які миттю посипалися б із Джесики. Вона починає по-справжньому мені подобатися.

— Цікаво.

Я вирішала закрити тему, оскільки до нас приєдналася Джесика, щоб похвалитися прикрасами зі стразів, які підібрала в тон до срібних черевичків.

Попередньо ми домовилися повечеряти у маленькому італійському ресторанчику на набережній, але купили все швидше, ніж очікували. Джес із Анжелою збиралися віднести обновки в авто, потім пішки прогулятися до набережної. Я сказала їм, що підійду до ресторанчика за годину — хотіла пошукати книгарню. Обидві виявили бажання скласти мені компанію, та я переконала їх іти розважатися. Вони не уявляли, наскільки байдужою до решти світу я стаю серед великої кількості книжок. Похід у книгарню — те, що я волію робити на самоті. Зрештою вони, весело щебечучи, попрямували до машини, я — у вказаному Джес напрямку.

Я легко знайшла крамницю, та вона виявилася трохи іншою, ніж я очікувала. У вітринах лежали кристали, сонники і книжки з духовного зцілення. Я навіть не стала заходити всередину, побачивши крізь скло п’ятдесятирічну жінку з довгим розпущеним сивим волоссям у пошитій не пізніше шістдесятих сукні; жінка гостинно всміхалася з-за прилавка. Я вирішила за краще уникнути бесіди з такою пані. У місті повинна бути нормальна книгарня.

Я блукала вуличками, що починали заповнюватися людьми, котрі поспішали кудись по закінченні робочого дня, і сподівалася, що прямую до центру. Воюючи із розпачем, я звертала менше ніж варто уваги на те, куди несуть мене ноги. Силкувалася не думати про Едварда, про те, що сказала Анжела… і більше за все намагалась не будувати планів на суботу, щоб не пережити болісніше за попередні розчарування. Тут я помітила припарковане на вулиці чуже сріблясте «вольво» — і всі зусилля пішли коту під хвіст. Клятий ненадійний упир, подумала я.

Я тупотіла собі у південному напрямку, до багатообіцяючих будівель із великими скляними вітринами. Та коли я дійшла до них, це виявилися всього-навсього ремонтна майстерня і порожній офіс. Ще зарано йти на зустріч із дівчатами, до того ж треба взяти себе в руки, перш ніж повертатися до них. Я кілька разів пробігла пальцями по волоссю і глибоко вдихнула, потім повернула за ріг.

Перейшовши на іншу вулицю, я почала розуміти, що, схоже, зайшла не туди. Нечисленні випадкові перехожі прямували на північ, більшість будівель навколо скидалися на склади. Я вирішила повернути на схід на наступному розі, пройти назад кілька кварталів і спробувати щастя на іншій вулиці, щоб знайти дорогу назад на набережну.

З-за рогу, до якого я простувала, вислизнула групка з чотирьох чоловіків, вдягнених занадто вільно, як на офісних працівників, що повертаються додому, і занадто похмуро, як на туристів. Наблизившись, я зрозуміла, що вони не набагато старші за мене. Вони голосно жартували, хрипко реготали й енергійно штурхали одне одного кулаками. Я відступила попід самі стіни будинків, щоб дати дорогу, і швидко йшла, дивлячись повз незнайомців на ріг вулиці.