Розділ 8 Порт-Анджелес

— Я вирушив до Порт-Анджелеса через тебе, — почав він зізнання, говорячи швидко-швидко. — Ніколи раніше я не намагався захищати конкретну людину. Нізащо не повірив би, що це така складна й марудна справа. Хоча, ймовірно, річ у тім, що ця людина — ти. Звичайним людям якимось дивом вдається прожити день без такої кількості нещасть.

Він замовк. Хтозна, може, варто хвилюватися через те, що мене переслідують? Натомість я відчула незбагненну хвилю задоволення. Він витріщився на мене, напевно, не розуміючи, чому мої губи вигнулися у мимовільній усмішці.

— Тобі не спадало на думку, що я мала загинути ще першого разу, тоді, під колесами фургона? Не здавалося, що ти втручаєшся у долю? — припустила я, намагаючись відірватися від несвоєчасних роздумів.

— То був не перший раз, — жорстко сказав він. Я ошелешено втупилася в нього, та він уперто розглядав підлогу. — Вперше ти зустрілася зі смертю, коли тебе побачив я.

Я відчула спазм жаху, Едвардові слова воскресили у пам’яті спогад про сповнений ненависті погляд бездонних чорних очей першого дня у школі… але непереможне почуття захищеності, що переповнювало мене зараз у присутності Едварда, вгамувало моральну конвульсію. Коли він поглянув мені в очі, у моїх зіницях не було й натяку на страх.

— Ти пам’ятаєш? — похмурий вираз на обличчі янгола.

— Так, — спокійно відповіла я.

— Але ти сидиш тут, жива, — він наче не вірив власним очам і запитально звів догори брову.

— Так, я сиджу тут… жива завдяки тобі, — на мить замовкла я. — Тому що сьогодні ти зумів знайти мене, — підказала я.

Він стиснув губи і позирав крізь примружені повіки, знову ухвалюючи важливе рішення. Стрельнув очима на повну тарілку, потім на мене.

— Ти їж, а я розповідатиму, — висунув він умову. Я миттю наколола на виделку і відправила до рота равіолі.

— Вистежувати тебе важче, ніж це, по ідеї, має бути. Як правило, я легко знаходжу будь-кого, чиї думки прочитав хоча б раз.

Він нетерпляче поглянув на мене, і я збагнула, що завмерла як статуя, тож змусила себе ковтнути, наколоти наступне равіолі й повторити процедуру.

— Я дослухався до Джесики упіввуха — як я казав, тільки ти здатна знайти неприємності у Порт-Анджелесі. Тому спочатку не зауважив, як ти відділилася від дівчат і залишилася сама. Потім, утямивши, що тебе немає поблизу, я вирушив на пошуки до книгарні, яку побачив у голові Джесики. Я зміг визначити, що ти не заходила всередину, а пішла у південному напрямку… і зрозумів, що тобі рано чи пізно доведеться повернути назад. Я просто сидів і чекав, навмання читаючи думки перехожих — можливо, хтось звернув на тебе увагу, так я визначив би твоє місцеперебування. Я не мав причини хвилюватися… та відчував дивне нетерпіння…

Він глибоко замислився і втупився кудись повз мене, переглядаючи картини, недосяжні для моєї уяви.

— Я почав їздити кругами, і далі… дослухаючись. От-от мало сісти сонце, я збирався вийти з авта й продовжити пошуки пішки. Аж раптом… — він замовк, заскреготівши зубами у наглому нападі люті. Потім зусиллям волі вгамував гнів.

— Що — раптом? — прошепотіла я. Він досі дивився понад моєю головою.

— Я почув їхні думки, — загарчав Едвард. Верхня губа смикнулася, оголюючи передні зуби. — Я побачив тебе у його голові, — він зненацька рвучко схилився, лікоть зметнувся над столом, рука затулила очі. Все відбулося так швидко, що я здригнулася.

— Дуже… важко, ти не уявляєш, наскільки важко було просто забрати тебе звідти і залишити їх… живими, — голос приглушено долинав з-під руки. — Я міг би дозволити тобі повернутися додому із Джесикою та Анжелою, але боявся, що коли ти поїдеш, я піду по сліду за ними, — пошепки зізнався він.

Я мовчки сиділа, не в змозі поворухнутися. У голові була цілковита каша. Руки я тримала на колінах, ослаблено відкинувшись на спинку стільця. Едвард не забирав долоні від обличчя, сидів прямо та нерухомо, наче вирізьблений із каменю, який нагадувала його шкіра.