Розділ «Кістяна церква»

Та тут з’явилися вони — дикі примари страхітливі,

сірим весь світ заполонили, в глибоку прірву несучись

із вічної колиски часу. Слонів таких ти ще не бачив,

а поміж ними височіли — повір, я не брешу, юначе, —

ті мамонти, що існували, коли людей ще не було.

Їх бивні, як ножі, біліли, а очі

кров’ю налились.

І всі вони неслись, неслись — гігантські зморшкуваті

туші. А в одного — я прифігів — між зморшок квітка

затесалась, як бутоньєрка, ну їй-бо!

Ревойс від жаху заволав, руками очі закривав,

а Меннінг вів своє: «Не бачу». (Був схожим він на мужика,

що на дорозі не побачив знак грьобаний, тож дурня

грав тепер він перед копом.) Я відтягнув їх на

узбіччя, в якусь печеру недалечко, й дивились

звідти ми на них — на вічний плин за гранню часу,

який волів би ти не бачить, і все ж очей не відірвеш.

Вони ішли повз нас, над нами, і, не спинившись

ні на мить, вони летіли з кручі вниз. Свій шлях

ревінням звеселивши, стрибали в попіл забуття, до тих кісток,