Розділ «Кістяна церква»

Я вже їх бачу: вуха, бивні. І сморід їхнього лайна

мене в холодний піт кидає. Я бачу знов ті древні очі,

знов очі, очі. Бо життя, на мить, здавалося, спинилось,

потрапивши в петлю. Збагнути доволі складно, що є

час, який живе в собі самому за гранню власного буття.

Вона ще досі там, я знаю, та церква кістяна. І я

її хотів би відшукати, щоб кинутися в глиб часів —

скінчить комедію невдалу. Замкнуть петлю.

Тож відверни своє тупе лице від мене.

Реальність — то плюгаве місце, святого

в ній нема нічого, тож дай мені іще раз пійла,

тост піднесімо за слонів, яких і не було ніколи.

Для Джиммі Сміта