Розділ «Біллі «Блокада»»

Ну так, це про бейсбол, але дайте оповіданню шанс, гаразд? Вам не обов’язково бути моряком, щоб обожнювати романи Патріка О’Браяна[162], і вам зовсім не треба бути жокеєм — чи навіть азартним вболівальником, — щоб захоплюватися детективами Діка Френсіса[163].

Історія оживає в персонажах та подіях; сподіваюся, ви знайдете в ній дрібку справжнього життя. Ідея оповідання виникла після того, як я подивився гру плей-оф, у якій неправильне суддівство вилилося практично в бунт на «Тернер Філд» «Атланти». Фанати засипали поле паперовими скляночками, капелюхами, плакатами, прапорцями та пивними пляшками. Коли судді запустили в голову чималенькою пляшкою з-під віскі (порожньою, звісно), команду вивели з поля, аж доки все не вгамувалося. Коментатори на телебаченні казали, що то гравці, бач, не вміють визнавати своїх поразок, — так, наче подібні спалахи огиди та агресії не є звичним явищем для американських бейсбольних полів уже понад сто років чи більше.

Усе своє життя я любив бейсбол і завжди хотів написати про гру в ті часи, коли подібні енергійні протести, що супроводжувалися вигуками на кшталт «Смерть судді!» та «Купіть йому пса-поводиря!», вважалися цілком нормальною частиною гри. Часи, коли бейсбол був настільки ж грубою грою, як і футбол, коли гравці ковзали до другої бази, виставивши вперед шипи, а зіткнення на базі були дуже жорсткими. Часи, коли, якби на телебаченні повторювали ці матчі, їх би дивилися з жахом, оскарження гри з апеляцією до відеоповтору видавалося б жахливим. Я хотів використати мову цих ранніх бейсболістів, щоб підкреслити текстуру та колір спортивної Америки середини століття. Мені було цікаво, чи зможу я написати історію, яка була б водночас і міфічною і — в певному жахному сенсі — трохи веселою. У мене також була нагода помістити себе в історію, і мені це сподобалося (як не крути, а моєю першою оплачуваною халтуркою як письменника були спортивні репортажі для «Лісбон Ентерпрайс»). Мій син називає подібні штуки метатекстом. А я просто думаю про це як про розвагу та сподіваюся, що ця історія — приємна старомодна розвага, останній рядок якої я сплагіатив із великого фільму під назвою «Дика Банда»[164].

І, до речі, стеж за лезом, мій Постійний Читачу. Врешті-решт, це ж оповідання Стівена Кінга.

— Вільям Блейклі?

Боже правий, ви маєте на увазі Біллі «Блокаду»? Роками мене ніхто про нього не розпитував. Мене тут взагалі мало про що питають — може, тільки, чи піду я на Ніч Польки в замок Лицарів Піфії. Той, що в центрі. А ще мені пропонують якийсь віртуальний боулінг. Це прямо тут, у загальній кімнаті. Моя вам порада, містере Кінг, — ви мене про неї не просили, та все ж таки — не смійте старіти, а якщо не вдасться, то не дайте своїм родичам заслати вас у готель для зомбі — такий, як цей.

Весела це штука — старіння. Коли ти молодий, люди завше ласі до твоїх оповідок, особливо якщо ти чогось таки досягнув у професійному бейсболі. Але, коли ти молодий, тобі не до цього. Тепер у мене сила-силенна часу, а нікому, здається, й діла немає до старих деньків. Та я все ще думаю про них. Тож не хвилюйтеся, я розповім вам про Біллі Блейклі. Огидна історія, по правді, але саме такі й тримаються в пам’яті найдовше.

Бейсбол у ті дні був іншим. Ви, мабуть, пригадуєте, що Біллі «Блокада» грав за «Титанів» через якихось десять років після того, як Джекі Робінсон зламав кольоровий бар’єр[165]. Зараз «Титани» вже давно зникли. Не вірю я, що в Нью-Джерсі коли-небудь ще буде команда Головної Ліги, особливо коли якраз через річку, в Нью-Йорку, є аж два бейсбольних монстри[166]. Але тоді це була велика подія — ми були тою великою подією, — і ми грали свої ігри в абсолютно іншому світі.

Правила були тими ж самими. Вони не змінилися. Маленькі ритуали теж були точнісінько такими, як і зараз. О, нікому не дозволяли носити зсунуту набік бейсболку чи бодай загинати козирок. Волосся мало бути охайним і коротким. (У теперішніх бовдурів на головах таке, що аж страх бере.) Деякі гравці хрестилися, перш ніж вийти на поле, інші длубалися битою в землі, перед тим як стати в стійку, а хтось перестрибував лінію розмітки, коли біг на свою позицію. Ніхто не хотів наступати на неї, це вважалося найгіршою з усіх прикмет.

Грали тільки для місцевих, ясно? Вже почали з’являтися телетрансляції, але їх показували тільки на вихідні. У нас був непоганий ринок, бо ігри крутили на «WNJ», і всі в Нью-Йорку могли нас побачити. Більшість із тих ефірів були дуже смішними. Порівняно з сьогоднішніми — ще та любительщина. З радіо трохи краще, воно було професійнішим, але також лише для місцевих. Жодних супутникових трансляцій, бо не було супутників. Перший запустили росіяни, якраз того року, коли «Хоробрі Янкі» виграли Світову серію[167]. Наскільки я пам’ятаю, то був вихідний, хоча можу й помилятися. Чітко пам’ятаю тільки те, що «Титани» ще на початку року опинилися в прольоті. Ми, звісно, трохи поборолися, частково завдяки Біллі «Блокаді», але ж ви самі знаєте, чим усе обернулося. Ви ж тому прийшли сюди, так?

Я ось про що: ігри були меншими — аж ніяк не події національного масштабу, тож гравці нікого не цікавили. Я не кажу, що не було зірок — хлопів на кшталт Аарона[168], Бурдетта[169], Вільямса, Кейліна[170] та, звісно ж, Міка[171]. Але, щоб когось знали від узбережжя до узбережжя, як Алекса Родріґеза[172] та Баррі Бондса[173] (двійко дилетантів, як про мене), такого не було. Решта гравців? Тільки одне слово: трудяги! Середня платня була п’ятнадцять штук, менше, ніж сьогодні заробляє викладач у старших класах.

Трудяги, второпали? Точно як у тій книжці Джорджа Вілла[174]. Він переконує, ніби це гарна штука, а от я не певен щодо цього, особливо якщо ти тридцятирічний шорт-стоп[175] із дружиною та трьома дітьми і тобі зосталося, у кращому разі, сім років до пенсії. Гаразд, десять, якщо ти щасливець і не заробиш травми. Ви знали, що Карл Фурільйо[176] врешті-решт встановлював ліфти у Світому Торговому Центрі та підробляв нічним сторожем? Знали? А, як по-вашому, той Вілл знав — і просто забув згадати про це?

Справа була ось у чому: якщо ти мав здібності й міг виконувати свою роботу навіть з похмілля, то мав грати. Якщо не міг, тебе викидали на смітник. Це було так просто. І жорстоко. Що плавно підводить мене до ситуації з нашим кетчером тої весни.

У тренувальному таборі «Титанів» у Сарасоті ми були в гарній формі. Нашим стартовим кетчером був Джонні Ґудкайнд. Ви, певно, про нього вже й забули. А якщо пам’ятаєте, то тільки через те, як він закінчив. Відіграв чотири класних роки, відбивав із коефіцієнтом понад 0,300, надягав спорядження майже на кожній грі. Знаходив спільну мову з пітчерами, на зайві балачки часу не марнував. Та малеча навіть не наважувалася до нього лізти. Тої весни він був близьким до позначки у триста п’ятдесят відбитих м’ячів, здійснив із дюжину хоум-ранів, один із яких був найдовшим із усіх, які я тільки бачив на Стадіоні Еда Сміта, де м’яч взагалі поводиться чортзна-як. Той розбив лобове скло «Шевроле» якогось репортера. Ха-ха!

Однак водночас він був п’яницею непросипенним і якраз за два дні до того, як ми мали їхати на північ відкривати вдома сезон, він переїхав жінку на Пайнейпл-стрит. Вона лежала без ознак життя. Чи з ознаками смерті — як там кажуть. Потім клятий довбань спробував утекти. Але на розі Оранж стояла патрульна машина шерифа округу і його помічники чудово бачили, що відбувалося. Жодних сумнівів не виникло й щодо стану Джонні. Коли його витягли з машини, мужик смердів броварнею і заледве тримався на ногах. Один із помічників шерифа нахилився, аби вдягнути на Джонні кайданки, і той заблював хлопцеві голову. Бейсбольна кар’єра Джонні Ґудкайнда завершилася ще до того, як блювотиння висохло. Навіть Бейб[177] не зміг би залишатися в грі, якби насмерть задавив домогосподарку, що робила ранкові закупи. Певно, він закінчив, подаючи сигнали тюремній команді Рейфордської в’язниці. Якщо, звісно, там була команда.

Його заміною став Френк Фарадей. Кетчер з нього був нічого, але в ролі хітера він був кращим. Відбивав із коефіцієнтом 1,6. Дрібнуватий, що могло мати погані наслідки. Грали тоді жорстко, містере Кінг, пиздюлів виписували по повній програмі.

Та крім Фарадея в нас нікого не було. Пам’ятаю, що Діпунно казав, мовляв, він довго не вистоїть, але навіть Джерсієць Джо гадки не мав, скільки це «недовго» триватиме.

Фарадей був за домом, коли ми грали в останньому товариському матчі того року. Нашими суперниками були «Червоні»[178]. Напружена ситуація вийшла. Дон Гоук на биті. Якийсь громила — гадаю, то був Тед Клужевські, — на третій. Гоук відбиває м’яча Джеррі Раггу, він того дня був нашим пітчером. Здоровило Клу займає позицію в домі[179], а на нього летить Полак із усіма своїми двомастами сімдесяти фунтами. А там — Фарадей, худющий, як коктейльна трубочка, стоїть однією ногою на базі. Ви ж знаєте, закінчилося все паршиво. Рагг кинувся до Фарадея. Фарадей повернувся, щоб його торкнутися. Я просто не міг дивитися на поле.

Наш дрібний хлопчина, віддаю йому належне, зловивши м’яча, таки добився ауту[180], але аут у тій весняній грі був у загальній системі змагань тихим пердінням проти дужого вітру. І це вартувало Френкові кар’єри в професійному бейсболі. Зламана рука, зламана нога, струс мозку — такий ось рахунок. Не знаю, що з ним стало. Мив за якусь мізерію вітрові стекла на заправці «Ессо» в Тукумкері, більше мені нічого не відомо.