Розділ «Кістяна церква»

всі ласі до кісток слонових, до блиску вичистивши джунглі.

Давно було це, ще тоді, як газ за нікель продавався.

Звивалася дорога вгору, і вперто лізли ми по ній, по камінцях,

що рвались ввись із лона матінки землі. Скакали, наче кляті

жаби, пеклись на сонці, а Ревойс горів у дикій лихоманці,

а я — о, я вже просвітлів! Хоча в очах імла ще смертна світ

застилала пеленою, та мозок був ясним і чистим, немов водиця

зі струмка. Тоді я юним був настільки ж, як страхолюдом нині став, —

рота чого розкрив, юначе? Ти думаєш, що я не бачу,

як ти на мене позирав? Та не тремти, скажу тобі, що свій

прийдешній образ бачиш по цей бік столу в мені ти.

Тож ми полізли понад хмари, понад гучні пташині зграї,

де гострий кам’янистий меч в блакить врізається жорстоко.

Меннінг біг як навіжений, а ми кинулись за ним. Навіть

Ревойс уперед гнав, хоч і тяжко хворим був.

(Але він хворів не довго — зовсім ні!)

Вниз поглянули з вершини і побачили таке,

що миттєво запалило душу Меннінгову й тіло.

Жадібність — вона не гірш за гарячку нас труїла.

Він схопив мене за лахи, що лишились від сорочки,