Розділ «Кістяна церква»

Я пишу вірші з дванадцяти років: тоді, у сьомому класі, я вперше закохався. Відтоді я придумав сотні поезій — недбало строчив їх на шматочках паперу чи в наполовину списаних блокнотах, але надрукував лише півдюжини з них. Більшість розкидано по різноманітних ящиках Бог знає де — бо я не знаю. На те є причина: не вважаю себе великим поетом. І це не спроба прибіднитися, а щира правда. І коли мені справді вдається створити щось таке, що мені до вподоби, то це, радше, випадковість.

Цей твір я включив у збірку тому, що він (як і інша поема у виданні) більше скидається на оповідь, ніж на поезію. Перший начерк — давно втрачений, як і чернетки до історії, яка потім стала «Вісімдесят першою милею» — я написав ще в коледжі, під впливом драматичних монологів Роберта Браунінґа, зокрема — «Моєї останньої герцогині». (Інша поема Браунінґа, «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», надихнула мене на створення серії книжок, добре відомої моїм Постійним Читачам). Якщо ви читали Браунінґа, то, певно, почуєте радше його голос, ніж мій власний. А якщо не читали, то й добре: моя поема — це в першу чергу історія, яка, подібно до багатьох інших історій, створювалася для насолоди, а не для препарування.

Мій друг Джиммі Сміт зачитав той перший втрачений начерк одного вівторка, на «Поетичній годині», в Університеті Мейну. Тоді, у 1968-му чи 69-му, його прийняли схвально. Чому б і ні? Джиммі доклав максимум зусиль, гучно й старанно декламуючи поему. А хороша історія завжди захоплює слухачів, байдуже, написана вона строфами чи абзацами. Ця була непоганою, а обраний формат дозволяв відмовитися від прозаїчної структури. Восени 2008-го мені пригадалося, як Джиммі читав поему, а оскільки тоді у мене було творче міжсезоння, я вирішив переписати її наново. Ось і результат. Гадки не маю, наскільки він схожий на оригінал.

Джиммі, сподіваюся, хоч де б ти був, ти прочитаєш це. Того дня ти підірвав зал.

Як хочеш ти мене послухать, візьми ще по одній.

(Бридкі помиї твоє пійло, та менше з тим.)

Було нас тридцятеро й двоє, як забрели в зелену твань,

та тільки троє бідолах долізли до вершин.

Ми тридцять днів блукали там, усіх пожерла глухомань,

Туман зелений трьох не вбив — то Менніг був, Ревойс і я.

Що книга каже? Та, відома? «І врятувавсь

лиш я один, щоб сповістити тобі це».

Я здохну в ліжку, як останній забутий Богом сучий

син. А Меннінг як? Та біс із ним! То все його прокляті

гроші нас завели у пекло те. Він здохне в ліжечку? Та де!

Я знаю, досі гниє він в похмурій церкві кістяній.

(Що за помиї? Дай-но ще. Ні, хочу дві. Як у тій пісні?

За віскі ще потеревеню, а коли хочеш,

щоб заткався, шампанського мені неси.