Розділ «Дюна»

У передмові до «Бетмена та Робіна» я вже писав, що часом — надзвичайно рідко — ти отримуєш кухлик з уже приєднаним до нього вушком. Боже, як мені це подобається! Займаєшся собі своїми справами, ні про що конкретне не думаєш, і раптом — бабах! — Термінова Служба Доставки приносить тобі чудову та вже завершену історію. Все, що тобі лишається зробити, — записати її.

Якось у Флориді я вигулював на пляжі свого пса. Стояв січневий холод, тому там нікого, крім мене, не було. Раптом я побачив попереду щось на кшталт написів на піску. Наблизившись, зрозумів, що то лишень гра світла та тіні. Однак письменницький розум — справжнє звалище химерної інформації, а побачене нагадало мені одну стару цитату (потім з’ясувалося, що її автор — Омар Хайям): «Рухомий Перст писав, скінчивши — далі рушив». Тоді мені уявилося чарівне місце, де невидимий Рухомий Перст писав на піску жахливі речі. Ось так і з’явилася ця історія. Вона має один із моїх улюблених фіналів — можливо, не такий, як у «Серпневій спеці» В. Ф. Гарві[68] (цей уже став класикою), але в одній із ним стихії.

Суддя залазив до каяка під ясним ранковим небом. Процес той був дуже повільним і забрав у незграбного діда цілих п’ять хвилин. Він розмірковував над тим, що тіло старої людини — лише лантух болю та приниження. Вісімдесят років тому, в десятирічному віці, він стрибав у дерев’яне каное та відчалював від берега без громіздкого рятувального жилета, без турбот і вже точно без сечі, яка б просочувалася крізь труси. Кожна подорож до маленького безіменного острова, що лежав за двісті ярдів від берега, ніби затонула субмарина, починалася з неймовірного та тривожного збудження. Тепер зосталася тільки тривога. А також біль, центр якого, здавалося, ховався десь глибоко в кишках і радіальними колами розходився по всьому тілу старого. Та він досі здійснював цю мандрівку. У присмерку останніх років багато що втратило для нього привабливість — майже все, насправді, — але не дюна на дальньому краї острова. У жодному разі не дюна.

Коли він тільки відкривав для себе дюну, то гадав, що її змиє перший же шторм. А коли 1944 року ураган потопив есмінець «Воррінгтон» біля Веро Біч[69], Суддя вже не мав щодо цього жодних сумнівів. Та коли розвиднілося, острів усе ще був на місці. Отже, була і дюна, хоча дужий (до ста миль на годину) вітер вимів геть весь пісок, залишивши по собі тільки голі скелі та корали. Роками він намагався збагнути, чи магія була в ньому чи в самій дюні. Можливо, у них обох, але, звісно, основна сила крилася в дюні.

З 1932 року й до сьогодні він перетнув цей короткий відрізок води понад тисячу разів. Зазвичай там не було нічого, окрім каміння, чагарників та піску, однак часом траплялося й дещо інше.

Зрештою вмостившись у каяку, він заходився повільно гребти від пляжу до дюни. Його білі кучері майоріли навколо майже лисого черепа. Над головою Судді, ведучи свої огидні бесіди, кружляли кілька грифів-індичок. Колись він був сином найбагатшої на всьому узбережжі Флориди людини, потім став юристом, згодом — суддею округу Пінеллас, а опісля його призначили у Верховний Суд штату. За правління Рейгана йому пророчили Верховний Суд США, але цьому так і не судилося здійснитися, і вже через тиждень після обрання президентом того ідіота Клінтона суддя Гарві Бічер — просто Суддя для численних знайомців (справжніх друзів у нього не було) у Сарасоті, Оспрі, Нокомісі та Венісі — пішов у відставку. Чорт, та він ніколи не любив Таллахассі. Надто вже там холодно.

До того ж це було надто далеко від острова та його незвичайної дюни. Ранньої пори, долаючи коротку дистанцію по гладкій воді, він навіть ладен був визнати, що став залежним від світанкових мандрівок. Але чи зміг би хто опиратися цьому ?

На східному кам’янистому березі, просто з тріщини в укритій пташиним лайном брилі, випинається сучкуватий кущ. Старий причалює тут і завше обережно зав’язує вузол. Зовсім не хочеться лишитися тут назавжди. Батьківський маєток (подумки Суддя досі називав так свою оселю, хоча старий Бічер і помер іще років сорок тому) розкинувся на дві квадратні милі на березі Мексиканської затоки. А будинок надто далеко, по той бік Сарасотської бухти, тож ніхто не почує його волання. Томмі Кертіс, його управитель, можливо, помітить, що господар зник і піде на розвідку, але швидше за все вирішить, що Суддя замкнувся у своєму кабінеті — він сидів там цілими днями, і, як гадала більшість, працював над своїми мемуарами.

Колись місіс Рілі занепокоїлася б, якби він не вийшов зі свого кабінету на ланч, от тільки тепер він майже не їв посеред дня (позаочі вона кликала його «сухореброю жердю», але остерігалася казати це йому в обличчя). Інших працівників у маєтку не було, а Кертіс та Рілі знають, що Суддя дуже дратується, коли його відволікають. Насправді відволікати не було від чого: за останні два роки він додав до мемуарів рядочок, не більше, і глибоко в душі розумів, що так ніколи їх і не завершить. Недописані спогади Судді з Флориди? Невелика втрата. А ту історію, яку варто було б розказати, він ніколи не запише.

Вилазив із каяка він ще повільніше, ніж залазив туди. Раз навіть бухнувся на спину, наче черепаха, замочивши сорочку та штани дрібними хвильками, що котилися по прибережній гальці. Бічера це не обходило. Падав він далеко не вперше, але ніхто цього не бачив. Старий припускав, що чинить вельми необачно, не полишаючи ці подорожі у своєму віці. Хай навіть острівець дуже близько до великої землі. Однак він просто не міг спинитися. Наркотик є наркотик.

Бічер зіп’явся на ноги та тримався за живіт, поки біль не минув. Обтрусив штани від піску та мушель, двічі перевірив мотузку, якою прив’язав човен, а тоді запримітив грифа, що вмостився на найбільшій скелі острова та пильно дивився на старого.

— Здоров! — крикнув він огидним для себе голосом — надтріснутий і непевний, він би більше пасував старій бабері в чорній сукні. — Гей ти, педрило! Займайся своїми справами!

Шелеснувши обшарпаними крильми, стерв’ятник залишився там, де і був. Його дрібні, як намистинки, очі ніби промовляли: «Ні, пане Суддя: сьогодні ти — моя справа».

Бічер нахилився, підняв камінь побільше і швиргонув ним у птаха. Цього разу той таки полетів геть. Шурхіт крил нагадував тріск, із яким рветься одяг. Гриф перелетів через коротку смугу води та приземлився на пірс Судді. «Не тікаєш, — подумав суддя — лихий знак». Йому згадалося, як Джиммі Кеслоу з патрульної служби Флориди розповідав, що грифи знають не тільки, де є падло: їм також відомо, де воно буде.

— Уже й не злічити, — сказав Кеслоу, — скільки разів я бачив, як ці бридкі виродки кружляли якраз над тим місцем у Тамаямі, де за день або два мала трапитися жахлива аварія. Звучить, як божевілля, знаю, але кожен коп скаже вам те саме.

На цьому маленькому безіменному острові майже завжди є грифи. Може, земля їм тут відгонить смертю, чому ні?

Суддя посунув протоптаною ним за всі ці роки вузькою стежкою. Він погляне на дюну на тому боці острова, де в піску немає камінців та мушель, а тоді повернеться до каяка і вип’є холодного чаю з маленької фляжки. Може, навіть подрімає під ранковим сонечком (як і всі дев’яносторічні, він часто куняв), а коли прокинеться (якщо прокинеться), то вирушить у зворотну дорогу. Суддя казав собі, що дюна, як завжди, буде лише м’яким схилом піску, але він знав, що цього разу все буде інакше.

Клятий стерв’ятник також про це знав.

Старий провів багато часу на піщаному березі, зчепивши покручені часом пальці за спиною. Боліла спина, плечі, стегна, та найбільше у нього боліли кишки. Та він не звертав на все це жодної уваги. Може, якось пізніше, але не тепер.